Дмитро, Анна та їх семирічний син Артем – щаслива родина в прекрасному українському місті Харків.
Тепер Анна та семирічний Артем мріють прокинутися від цього “сну” і знову обійняти тата, складати з ним конструктори, які Артем обожнює. Вони й далі живуть в Харкові в мами Анни.
“Це – важко, оскільки ціни зросли в кілька разів, а пенсію на сина досі не вдалося оформити. Доводиться виживати в тих умовах, в яких опинилися”, – каже жінка.
Дмитро служив в одному із спецпідрозділів поліції і пішов 24 лютого на свою кількаденну ротацію. З роботи не вернувся. Його не стало 18 березня.
Дмитро тоді їй дзвонив, просив не виходити з підвалу, розповідав, що він розбирав завали будинків, де були люди…
“Хоча Дмитро бачив багато негативних ситуацій, адже понад 20 років працював в одному із спецпідрозділів поліції, ця війна його зламала”, – каже Анна, що чоловік говорив їй, що неймовірно втомився.
Жінка каже, що її друзі, рідні та близькі її підтримують морально. Зараз вони живуть на зарплатню матері Анни, тому допомога від фонду «Діти Героїв» стала для них відчутною – фінансова допомога, дитяче взуття, мобільний телефон, ці дрібниці вони не могли собі дозволити.
“Зараз ми мріємо про неможливе – дуже хочемо, аби наш тато повернувся додому живим. Щоб одного ранку ми прокинулися, а нам сказали, що все це був лише страшний сон. А ще дуже хочемо, щоб швидше закінчилася війна і ми могли жити спокійно у вільній та незалежній Україні”, – додає Анна.
За матеріалами УП.
Фото: скрін.
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся