Хатіка прибилася до них не дарма. Вона довго блукала вулицями, поки не зачула її доброту. Тоді всілася під машину і вже не покидала двору. Вимахувала хвостом і тулилася до неї головою – прийми, прийми. Хіба могло бути по-іншому?
Мар’яна спитала чоловіка чи треба, але все й так було зрозуміло, що ця собацюра нікуди не піде.
– Ти вічно щось притулиш до хати. Та хай буде, треба хоч якогось сторожа.
Діти були в захваті! Придумували імена, перепридумували. То вона Маринка, то Пес, то Куся. Імен була багато і на всі лагідна вівчарка відгукувалася, лиш би кликали, а вона завжди поруч! Звичайно, вона не була породистою вівчаркою, але ріст свій зберегла. На вусі була зелена бірка з номером, яку вона роздратовано намагалася відірвати. Така собі сіренька куля, яка бігла до неї з усіх ніг, як тільки відчувала наближення.
Вибігала несподівано, крутилася, підскакувала, хапала за руки:
– Де ти була так довго? Я чекала!!!
– Ти мене чекала?
– Так! Так!
– Ти моя розумничка!
– Так! Так!
– Ма, давай назвемо її Хатіка. Вона нас завжди чекати буде.
– Хатіка!
– Так!
– Хатка! Хатіка!
– Так! так!
Вона не визнавала прив’язі. Зсувала ошийник і втікала під машину – там її ніхто не дістане! Як вона зможе вибігати до Мар’яни, як ви її припинаєте? Бо вона її, лише її. Вона знає, як їй тяжко чи сумно, знає, що вона змучено дивиться вдалину, заглиблюється в себе. Тоді вона підлазить їй під самі ноги чи ставить голову на коліна і розділяє з нею кожну емоцію. Вони ж подруги. Такі подруги, коли не треба нічого говорити чи просити, не треба ховати серце, не треба старатися…
Мар’яна така подруга для всіх. Хатка ще не чула аби вона підвищила на когось голос – така лагідна, спокійна, добра. Вона, навіть, малого молодшого шибеника не сварить за брудні штанці і її, що помогла їх забруднити.
Малий такий самий, як вона – гладить, чухає і віддає ковбасу. У Мар’яни троє чоловіків на її тендітних тонких руках. Вона мусить всім приділити увагу, нагодувати, допомогти. Про себе думає в останню чергу. Старається менше їх турбувати, бо занадто любить. Вдень допомагає чоловікові на роботу, зранку розвозить дітей в школу, наварює їм на обід і вечерю і бігом до чоловіка, бо той потребує її допомоги. Цілий день трудиться і знову біжить додому: чи поїли, що з уроками? На завтра треба вишиті сорочки – пере, прасує…
Хлопці вже потомлено лягають спати, а у неї ціла ніч попереду: перевірити чи на завтра чистий одяг, взуття, зварити на ранок чи підготувати на ранок картоплю чи салат. Пора закруток у неї теж проходить в нічній пітьмі, щоб нікого не потурбувати, вона мов безтілесний дух над булькаючими банками. Тоді починається ранок…
Вона їде по траві і відчуває таку радість, бо назустріч біжить вона – сіренька радість, вона ніби збиває з неї втому і напруження.
– Де ти була так довго! Я чекала! Чекала!
– Почекай, прийдемо додому і дам тобі їсти щось смачненьке.
Робить каву і вони обоє сідають на гойдалку, тішаться сонцем, мухами і затишшям.
Її не було два дня, вона вже передчуває, що хатка зіб’є її з ніг. Цікаво, з якого боку вигулькне з трави? Нема. Захвилювалася, пришвидшила крок. Он вона під машиною, підлізла до неї, лащиться, ледве встала на лапи, але йде за нею.
– Мама каже, що не приходила до неї їсти, – каже чоловік, – Щось прислабла.
– Бачу, давно така?
– Третій день, скоріше за все. В мене нічого не їла…
– Маленька, що ти?, – заглядає їй в очі вона.
І побачила те, що біда. Вхопила на руки і понесла до машини.
– Ти куда?
– До лікаря!
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне (pexels).
