fbpx
Історії з життя
Хоч з дому йди світ заочі. Немає мені місця у рідній хаті, а все тому, що колись у юності прийняла я сина чоловіка за рідну дитину

Ох! Не чекала я на що на старості ось так усе обернеться. Казала мені мама, що чужа дитина ніколи рідною не стане, але хіба слухала я її. Молода, наївна! Мені увесь світ тоді був добрим і любим. Хіба думала, що за сивого волосся за своє добро відповідати доведеться, та ще й так.

Мені 20 було, як зійшлась я з нашим сільським чоловіком, удівцем. І не встигли вони з першою дружиною родиною побути. Ото як сина свого у світ Маруся привела, так Богу душу і віддала. Ми з нею з дитинства дружили, тож чоловік її Сашко мені ніби як і не чужим був. Спочатку я приходила аби матері його з дитям допомогти, а потім якось так склалось, що ми й зійшлись.

Недобре люди за плечі шепотіли, мовляв не гоже так робити, адже й року не минуло, як Марусі не стало. Але у нас було своє життя. Дитині потрібна була мама, а Сашкова ненька не могла сама впоратись, адже у самої було ще семеро дітей, найменшому лиш три виповнилось.

Пішли ми з Сашком жити у мій дім, що дістався мені від бабусі. Мама моя була проти такого шлюбу. Не через Марусю, ні. Вона була проти того, аби я ставала матір’ю не своїй дитині. Не знаю чого, але була вона впевнена, що нічого доброго з того не вийде. Може серце матері відчувало? Та я молода була, зелена. Хоч соромно зізнатись, але воліла звести нанівець спілкування з рідною мамою, адже не приймала вона Ромчика нашого малого, хоч що кажи. Завше називала його лиш “той хлопчик”. Так ніколи Ромкою і не назвала.

Ще лиш побрались, як Сашко сказав, що у приймах ніколи не житиме. Мовляв не буде відчувати себе господарем у чужому домі. Тож ми вирішили оформити хату моєї бабусі на Ромку. Так ми стали ніби як у рівних правах і сім’єю. Ой, леле! Ніколи за життя свій дім люди нікому не віддавайте. Запам’ятайте слова старої. Ніколи!

Ромка виріс у нас мужнім і розумним, одружився. Тридцять років, як живе із родиною своєю у Нікополі. Там у нього справа своя і дім побудував. А торік не стало мого Сашка. Ромко мене не залишав, то грошима допомагав, то сам з родиною приїздив. Мамою він мене ніколи й не кликав. Була я йому “тьотя Галя” завше. Сашко за життя говорив, що мама у нього Маруся і просив Ромку пам’ятати її.

А місяць тому приїхав мій син з родиною у “свій” дім. Не спокійно там у них, тож Ромко родину вивіз сюди, на Черкащину. Я прийняла їх обігріла, але з першого ж дня помітила що ніби як зайва у власному домі. Ромко й не розмовляв зі мною. Привітається і ходить ніби, як мене не існує. що запитаю, то відповість лиш “так” чи “ні” і все.

А дружина його, Таня, так та не вміє почуття приховувати і мовчати довго. Прямо ніби я дитина маленька усе не так роблю. І кашу не так зварила, лиш продукти перевела і підмела не від порогу а до. Хоч не ходи у домі рідному!

А оце вчора розмову їх почула. Таня Ромку запитувала, коли ж він уже зі мною побалакає нарешті. Каже, що дім його, а я тут ніби як і заважаю уже. У домі три кімнати, їх шестеро, куди там ще мені жити.

Плачу другий день. Оце тобі, бабко, наука на старість років. Чекаю коли ж Ромко сміливості набереться, і вкаже мені на двері. До сестри ходила, думала вона чим зарадить, а та лиш руками розвела. Говорить, що нічому мене життя не навчило і вони з мамою мене попереджали ще змолоду. Я від родини відмовилась коли була молодою, то чому на старість прийшла?

От тобі і виростила сина…

Галина Т.

Головна картинка ілюстративна pexels.

You cannot copy content of this page