Я доньок змалку виховувала сама, виховувала однаково, бо вони у мене одна за одною пішли, в одне були вдягнуті і однаково їли, в одному ліжечку спали під однією ковдрою.
Піду на город чи до корови, залишу їм хліб і молоко, то й собі в хаті самі сидять… Не було у мене часу ні для одної, ні для другої.
Та й для себе часу не було, бо треба було робити, робити тяжко, що й рук не чула, щоб ще ними дітей обнімати – не було сили.
Виросли мої дівчатка, Анна і Юля, пішли в школу, далі в училище.
Хотілося мені аби у них краща була доля, як у мене, без підтримки та допомоги. Щоб любили їх чоловіки, діти, щоб люди поважали…
І майже все вийшло, як треба… Майже.
Анна вдало вийшла заміж і якось у них все з чоловіком було до ладу: квартира своя, машина, робота хороша і двоє діток. А от Юля!
Геть вона берега пустилася. Що я її вмовляла, що ми її лікували, що по бабках возили – все дарма.
– Мамо, вона мене перед людьми соромить, – каже мені Аня, яка вже цінувала чужу думку, – Як мені казати, що вона моя сестра?
Привезла вона мені Юлю додому таку, що навіть говорити вона не могла.
Ось тобі й допомога і підтримка на старості років.
– Що ж ти, доню, моя така безталанна?, – казала я їй, а вона мене й не чула.
Поставила я її на ноги. Довго мені прийшлося за нею ходити, як за немовлям. Вона й справді, наче переродилася, але я розуміла, що вона так само легко вернеться до минулого.
– Мамо, ось тут ми компанією гуляли, і ось тут… Так було легко і весело… Добре бути молодою та безтурботною, ні за що не платити, ні про що не думати…
– Ти й зараз ні про що не думаєш і не думала.
– Думаєте, ваші докори мені допоможуть?
– Ні, але й обманювати себе не треба. Ще поки я жива та сестра твоя. То ти можеш розраховувати, що тебе вернемо з того світу. А потім що?
Ходила вона по дому, бачила, що їй не терпиться, але я її просила протриматися доти, доки паспорт закордонний зробить: – Ти поїдь далеко і там зрозумієш, що ти за людина, бо тут тобі все про тебе стару нагадує.
Правда, донька згодилася і Аня дала їй гроші на першу пору, вона виїхала спочатку в Польщу, а потім і в Німеччину.
У мене було якесь двояке відчуття, наче й переживаю за неї, але з іншого боку, був спокій того, що моя дитина має другий шанс.
Може, коли нема на кого покластися, то починаєш себе поважати чи як це діє… Через три роки Юля приїхала новою людиною, ну геть тобі європейка!
– Мамо, я краще англійською говорю за деяких корінних мешканців!, – сміється Юля.
– Доню, може ти там собі й дім знайшла? Бо так буває, що людині неспокійно, поки немає свого дому.
– Може, мамо, лиш за вас переживаю, щоб ви були здорові.
– А я що? У мене все добре, коли вам добре, – кажу їй.
Поїхала вона знову. Давалася чути сестрі та й запрошувала її на своє весілля.
– То буде такий вечерок, просто для родини, – казала вона.
Я не поїхала, бо вже вік не той. Не можу я бути далеко від дому – одразу й голова болить і тиск, навіть, як до доньки в місто їду.
Аня поїхала сама і дуже все фотографувала, щоб я бачила все в найменших дрібничках.
А я бачила лиш Юлину усмішку, більше мені й знати нічого не треба, бо щастя видно.
Знаю, що багато й навпаки буває: люди геть пускаються, коли їдуть за кордон. Я для себе не можу того пояснити, чому так сталося в нашій родині.
Фото Ярослава Романюка.
