– Я, насправді, танцюю з семи років, – радісно відповів він.
– Я також відвідувала бальні танці.
– Оце так збіг. Дуже приємно.
Вони познайомилися, потім Ілля провів її до гуртожитку і запросив на побачення. Так починалося їхнє кохання.
Ілля через рік закінчив навчання й отримав направлення на роботу в інше місце. Телефонував постійно, кликав до себе в гості і сам часто приїжджав до Христини. Дівчина сама не відважувалася поїхати до хлопця. Але трапилася така нагода. Христю запросила Юля, сусідка по кімнаті, приїхати на вихідні до неї додому, якраз у те місто, де працював її коханий. Дівчата домовилися зустрітися з Іллею, ще й попросили його взяти з собою друга, щоб не було скучно Юлі.
Четвірка молодих людей гарно погуляли містом, а коли попрощалися, Юля вдома сказала Христі:
– Виявляється, я твого Іллю знаю, просто він мене не пам’ятає. Послухай мою пораду: забудь його, бо він ще той ловелас. Знаю тільки двох дівчат, яких він кинув, але в нього вже чимала колекція таких, як ти, наївних панянок.
Як же не повірити подружці?! Тож Христя довго не роздумувала, сказала Іллі, що між ними все скінчено, а номер його заблокувала. Через кілька років зовсім випадково вона дізналася правду про нього. Не був він таким, яким його змалювала Юля, зрозуміло тільки, з яких мотивів вона це зробила. Ілля одружився з Юлею, а Христина отримала життєвий урок, що не варто так легко вірити людям на слово, не з’ясувавши, як є насправді, бо можна втратити шанс на щастя.
А перед тим у її голові визрівав план, як одночасно закрутити голови кільком парубкам, а потім їх кинути. А залицяльників не бракувало. Христя була весела й розкута. До неї так і тягнулися хлопці, несміливі й нерішучі, а такі в більшості є порядними й чесними, і такими ж вважають інших.
Коли Христя була на останньому курсі, вона число своїх кавалерів скоротила, як сама висловилась, до двох мажорів – синів директора коледжу і начальника пошти. Та дівчина не врахувала, що справжні мажори, безсовісні та зухвалі, на її шляху ще не зустрічались, а діти чиновників середньої ланки можуть бути скромні й високоморальні.
Їй подобався Марко за красу, але його компліменти викликали в неї тільки іронічну посмішку, яку вона ховала від хлопця, а в душі сміялась: «Ну й ну! Як заливається соловейком. Як колись мій Іллюша. Але хоч із тобою в театрах побуваю». Руденького Романа красенем аж ніяк назвати не можна. Але він краще розуміє, що більше потрібно дівчині: коштовності чи спектаклі. Та й побалувати студентку вечерею в ресторані Рома завжди був готовий.
І треба ж такому статися, щоб вилізло таки шило з мішка, і Марко побачив, як Рома обіймав Христю у парку. Звісно, що хлопець вимагав пояснень. І що ж він почув у відповідь? Не щось на кшталт «вибач, я покохала іншого», а «та я не тільки не люблю тебе, я таким лицемірам, як ти, не вірю, я не з тих дівчат, що люблять вухами, мені твої зітхання-милування не потрібні». Марко з хвилину стояв ошелешений, потім повернувся і почав віддалятися. Христині чомусь захотілося кинутися вслід за ним, але її плеча легенько торкнувся Роман, мовляв, не стіймо, пішли вже, але дівчина відкинула його руку і так само різко випалила йому у вічі: «Думаєш, я тебе люблю, такого рудого й негарного? Всі ви однакові, ніхто мені не потрібен».
– Христино, якщо тебе колись образив хлопець, то це не означає, що… – але дівчина не почула останніх слів, бо швидко пішла від нього.
Залишившись без своїх закОханців, дівчина особливо не страждала, ще й дозволяла собі жартувати:
– Урвалася, дівчата, мені шара, не стало хліба й видовищ від кавалерів.
– А ти, Христю, дуже змінилася. Чого навчатимеш підростаюче покоління? – докоряли однокурсниці, які на педпрактиці в коледжі подружилися з майбутніми медикинями, поєднували своє викладання з вихованням, коли юнки довіряли трішки старшим за них практиканткам свої сердечні таємниці.
– Ой, моралізаторки які знайшлися. ЗасІяли вже мудре, добре й вічне? То чекайте плодів від них, а Христі дайте спокій. Тільки я її добре розумію, – говорила Юля.
Звідки всім було знати, що Юля все про Христю Іллі розповідає.
Христина проходила практику в коледжі, директором якого був батько Марка. Якось вона, повертаючись від заступника з навчальної частини, де підписувала звіт про практику, зі злегка прочинених дверей директорського кабінету почула знайомий голос: «Тату, я вже все вирішив». Голос, який, очевидно, належав татові, намагався вмовити сина не поспішати, закінчити аспірантуру, мовляв, стільки потрачено зусиль і коштів, то щоб не намарно. Так, це був Марк, який ще рішучіше повторив: «Я вже все вирішив – відслужу, потім учитимусь». Дівчина мимовільно сповільнила кроки, і тут двері відчинилися навстіж.
– Христя?! – здивовано мовив Марко.
Зрозумівши, хто стоїть перед ними, батько спитав Марка:
– То це через неї?
Хлопець не відповів, тільки швидко попрямував до виходу. А директор запросив дівчину до кабінету.
– Чому ви так вчинили з моїм сином? Чому зрадили його ще й образили?
– Зрадила?! – зухвало відповіла Христина. – Але я йому не дружина. До того ж, таких, як він, лицемірів, я наскрізь бачу.
– Мій син не такий! Він рано втратив матір, а я – кохану дружину, але виховав його порядною людиною. Тож вам я не вірю! І не пробачу, що через вас мій єдиний син так страждав, покинув аспірантуру і пішов у військкомат.
Дівчина хотіла просто повернутися й вийти, сказати “вибачте” забракло сил, хоч уже почало гризти сумління, але директор її зупинив:
– Хвилинку! Знаєте, в нас є вільна вакансія на викладача інформатики, тож я подав прохання, щоб з наступного навчального року в коледж прислали вчителя. І це могли бути ви, бо від заступника я чув схвальні відгуки про практикантку. Але тепер бачу: ми з вами не спрацюємось. Тож прощайте!
Це був другий життєвий урок для Христини. Перший – не вірити всім на слово, другий – не стригти всіх під одну гребінку. Чи скористається дівчина цими уроками? Про це буде наступна історія.
