Красуня і розумниця Наталя років десять тому закінчила школу зі срібною медаллю. Невдовзі вийшла заміж за однокласника. Живуть разом із Наталиними батьками. Їхня донька, маленька щебетушечка Іринка, вже першокласниця, синку Васильку ось-ось рік виповниться. Багато хто по-доброму заздрить цій дружній і працьовитій родині. Всі тут мають роботу, ведуть господарство. Подружжя обожнює маму-тещу, яка встигає і на роботі, і вдома, допомагає виховувати внуків (молоді обоє заочно здобули вищу освіту).
Здавалося, що в цій сім’ї проблем немає взагалі, тому я була прикро вражена, коли Наталя, розмовляючи зі мною, ледве не крізь сльози зізналась, що хотіла б мати хоч який-небудь власний куточок, аби жити окремо. Як з’ясувалося, батько постійно до чогось чіпляється, став примхливий, влаштовує cкандали. Всі його дратують… Дуже ревниво він сприймає увагу до онуків. Одного разу кинув фразу: «Помpу, а ви й не помітите, доки не знадобиться терміново по памперси бігти…».
Того вечора ми довго розмовляли з Наталею. Вона погоджувалась зі мною, що народження внуків (найжаданіших, найкоханіших) не забирає в їхніх бабусь і дідусів права на особисте життя. Тож чоловіки старшого віку особливо болісно сприймають неувагу до себе, а «перебудова» організму викликає зміни і в пcихіці.
Це проблема багатьох сімей, зокрема й щасливих та благополучних. Із цього приводу доречний ось такий спогад. Понад двадцять років тому я відпочивала в санаторії у Грузії. В їдальні за одним столом зі мною сиділи троє чоловіків віком за п’ятдесят кожному: інженери — з Прибалтики і Казахстану та шофер-«далекобійник» із Дніпропетровщини.
Двоє з них ще в курортному бюро познайомились із подругами — бадьорими фарбованими блондинками. А третій першого ж дня, приязно усміхаючись, попросив мене показати місцеві крамниці (інших визначних місць тут просто не було). Я, усміхаючись ще приязніше, відповіла, що не люблю ходити по крамницях, але, мовляв, ви такий симпатичний і милий чоловік, що знайдеться жінка, яка з радістю допоможе. Чоловік оцінив мою чемність. І ми залишились приятелями. А така жінка справді знайшлася вже наступного дня — скромна сільська полтавчанка.
За столом у нас склалися теплі стосунки. Мене жартома називали матір’ю-берегинею сімейного вогнища. Я бачила, як радо сходяться мої сусіди до столу — справді якась імітація домашнього затишку. Незабаром ми вже знали, в кого яка сім’я, робота. Знали, що всі одружені, мають дітей, онуків. Тим дивніше мені було спостерігати, як ці скромні чоловіки (ніякі не казанови) упадають за своїми дамами.
Якось мої сусіди сушили голови, як розважити своїх подруг — у єдиному кінотеатрі кожен фільм ішов кілька днів підряд. І ось мій земляк-українець так скрушно каже:
— Ото ходиш, ходиш, заглядаєш, як та сорока в кістку, а попросиш, щоб тебе приголубили, то ще, чого доброго, по пицi схопиш…
А інші двоє чоловіків теж так сумовито підтакнули йому. Я не втрималась і розсміялася:
— Хлопці, невже ви вдома обділені ласкою, що тут так побиваєтесь? Хіба вас рідні не люблять?
І раптом мої сусіди, як троє скривджених хлопчаків, майже хором і цілком серйозно почали вигукувати: мовляв, що ви говорите, що вдома може бути? А мій земляк додав своєю соковитою говіркою:
— Та кому ти, старий пес, удома потрібний? Жінці? Так у неї ж тільки діти та внуки на умі. Все торочить: ми вже своє віджили, треба молодим допомагати… Як це так, ще ж навіть не на пенсії!
— Бо ви самі винуваті, — вела я далі своєї. — Якби біля своїх жінок так упадали, як біля чужих, та ще й квітку яку подарували…
Обурені чоловіки не дали мені закінчити речення. Я почула ось що:
— То вона сказала б, що я з глузду з’їхав на старості…
Я усміхнулась і сказала:
— Дякую вам, мої милі сусіди!
— За що? — запитали в три голоси здивовані чоловіки.
— За науку, хлопці, за науку!
І ось повертаюсь із санаторію додому. Чоловік зустрічає на вокзалі. Розповідає про наше маленьке диво — найменшу внучечку, про дітей, про господарство. Я перебиваю: «А ти скучав за мною? Я за тобою дуже. Давай не одразу додому, а ще десь кави вип’ємо. Хочу побути лише з тобою». Він здивовано дивиться, а потім тихо каже: «Я тебе кохаю…»
Трапляється, що нас, жінок, підводить інтуїція: не відчуваємо, що подружнє життя перетворилось на сіру нудну буденність. Сімейне вогнище нібито й горить, але не гріє. А увага, любов, ласка потрібні чоловікам у будь-якому віці. Повірте, я знаю! В цьому мене переконала ота несподівана чоловіча наука…
Автор – Марія ТАРАСІЧ, Волинська область.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями у Facebook
