“— Бабусю, розкажи, як ви з дідусем познайомились!
Я багато разів чула цю історію, але ніколи не пропускала нагоди послухати її знову. Зазвичай це бувало, коли я приводила до неї нових подруг, або приїжджали якісь далекі родичі, як цього разу. У нас гостював татів двоюрідний брат з донькою Марією, і в один із днів я повела її знайомитися з моєю бабусею. І, звичайно ж, захотіла знову послухати цю історію. І вона розповіла.
— Справа була восени. Ми всією нашою компанією щороку їздили до одного кар’єру, який знаходився далеко від міста, — почала бабуся. — Там відкривався дуже гарний краєвид, але дістатися туди було непросто, тому крім нас, там зазвичай нікого не було, хіба зустрічався хтось із місцевих — бо поруч знаходилося невеличке село.
Марійка трохи занудьгувала — поки історія нічим не нагадувала захоплюючу казку, як я і обіцяла. Але я вже сиділа, затамувавши подих, і ловила кожне бабусине слово.
— З погодою нам на того разу пощастило — було майже по-літньому тепло, світило сонце, небо блакитне-блакитне! Ми влаштували пікнічок — все як завжди. І треба ж було комусь придумати взяти з собою кавун! Я їх завжди обожнювала і бездумно накинулася на зеленого велетня. А він солодкий такий, соковитий. Я навіть відчула запах кавунової кірки від бабусиної мрійливої інтонації голосу.
— Загалом, коли ми зібралися додому, мені терміново знадобилося в туалет. Хлопці вже почали спускатися вниз, а я побігла в кущі — обіцяла швидко їх наздогнати. Зазвичай нашим провідником був Коля, він родом з тих країв і добре знав, де можна пройти. І ось я, залишившись одна, чомусь подумала, що можна трохи зрізати і спуститися з іншого боку. Пішла вниз вздовж яру, тримаючись ближче до дерев. Незабаром я зрозуміла, чому Микола вів нас іншою стежкою — ця була надто крутою, земля під ногами обсипалася і котилася в яр. Я вирішила повернутися, аж раптом помітила якийсь рух. Спочатку подумала, що це хтось із наших повернувся за мною. Придивилася, а то — ведмідь!
Тут вже й Марійка роззявила рота від подиву. Ще б пак, вона ведмедів бачила тільки в зоопарку. Та й я теж.
— Ох і злякалася ж я! Кинулася навтьоки, бігла не озираючись у невідомому напрямку. Раптом чую людські голоси — наші! Зраділа і кинулася до них. Дивлюся — аж то, якісь незнайомі мені хлопці. Вони на мене витріщилися. Один такий каже: «Дівчино, куди це ви так поспішаєте, напевно, нам назустріч?». І широко посміхається. Я їм кажу, заїкаючись: «Там ведмідь». А вони, як розсміялися! І тут я зрозуміла, що хлопці захмелені — запах від них такий, що збиває з ніг. Один почав глузувати з мене, зображуючи ведмедя, схопив мене, а я почала його відштовхувати. Другий просто реготав, а третій. Третій раптом сказав: «Васю, ну відчепись ти від неї, чого лізеш до дівчини». Той не реагував. Тоді він почав відтягувати Василя від мене, а Вася взяв і нокаутував мого захислика. Хлопець впав.
Марійка зойкнула і стиснула біля кулачки, немов сама намагалася захиститися від тих халамидників. Я ж чекала — зараз буде моя найулюбленіша частина цієї історії.
— Не знаю, чим би все закінчилося, — продовжила бабуся, — але тут на галявину, вийшов ведмідь. Той самий, якого я бачила. А взагалі, це було молоде ведмежа, яке чимось нагадувало велику собаку, та все одно було дуже страшно. Двоє хлопців відразу кинулися геть, залишивши свого товариша і мене одних. Я теж хотіла бігти. Але той хлопець, який заступився за мене, схоже, сильно вдарився і ледве зміг сісти, погойдуючись він зачаровано дивився на цього ведмедя. Не могла ж я його там кинути. І тут я згадала, як читала татові книжки про полювання — він був у мене завзятим мисливцем! І там писалося, що ведмедя потрібно налякати — стати якомога вище, підняти руки, щоб показати, що ти більший за нього. Недовго думаючи, я видерлася хлопцеві на коліна, витягнулася у весь зріст і високо підняла руки, дивлячись на молодого ведмедя, який стояв на іншому боці галявини. Не знаю, чи я справді його налякала, чи просто ми його особливо не зацікавили. Але він раптом розвернувся і пішов геть. А я опустилася на землю і розплакалася.
Я переможно глянула на Марійку — я ж казала, що історія приголомшлива! Але та мене не помічає і захоплено дивиться на бабусю, очікуючи продовження.
— І ось тут я почула голоси моїх друзів. Вони гукати «Ніно! Ніно!». А у мене такий стан, я навіть слова вимовити не можу. Цей хлопець тоді вигукнув: «Вона тут, сюди!». Коли вони з’явилися, я кинулася в обійми до подруги і почала щось белькотіти, проте мене ніхто не зрозумів. Тоді цей хлопець їм усе розповів. Згодом я заспокоїлася і ми пішли вниз до машини.
Бабуся замовкла, як завжди, на цьому місці.
— А як же цей хлопець? — не витримала Марійка. — Він же вас врятував!
— Ну, взагалі-то, я його теж врятувала, — нагадала бабуся. — Наші хлопці запитали, як він, чи не потрібна допомога. Він відповів, що начебто йому вже краще і він спуститься з нами та піде додому. Внизу, коли ми попрощалися і пішли до машини, він покликав мене і каже: «Залиш хоча б свою адресу, я тобі листа напишу. Ти ж мене начебто врятувала». Дівчата захихикали, а я з гордим виглядом швидко назвала свою адресу і сказала: «Запам’ятаєш — пиши».
— Треба було на листочку написати, — прошепотіла Марійка. — Він же забуде!
Бабуся посміхнулася і сказала.
— Андрійко і справді трохи переплутав адресу. Запам’ятав квартиру і вулицю, а будинок вказав сусідній. Добре, що там жила моя знайома — ми разом до школи ходили. Вона мені цей лист і принесла.
— І ви відповіли? — видихнула Марія.
— Звичайно, відповіла, — розсміялася бабуся. — І заміж потім за нього вийшла.
І тільки зараз дівчинка згадала, про що я говорила, коли просила бабусю розповісти цю історію — вона зовсім забула про це.
— Виходить, завдяки тварині ви познайомились зі своїм чоловіком? — здивувалася Марія.
— Виходить, що так, — посміхається бабуся.
Я теж посміхаюся і згадую їх весільну фотографію, де вони молоді і щасливі. Зараз вони вже давно не молоді. Але такі ж щасливі, як і тоді.
Фото – ілюстративне(pexels).
