Скільки себе пам’ятає, Вероніка мріяла побувати чи навіть жити в Італії. Те її захоплення почалося з дитинства завдяки подарованій бабусею книжці Джанні Родарі «Пригоди Цибуліно».
Після народження молодшої сестрички Віточки дівчинка деякий час жила в селі в дідуся та бабусі, від якої не відходила ні на крок: бабуся йде доїти корову і внучка з нею, бабуся йде на город, і Веронічка за нею. А вечорами, перед сном, бабуся, поки внучка не навчилася сама читати, розповідала їй про пригоди Цибуліно.
Було тим більше цікаво, що всі ці герої прийшли з бабусиного городу, а графині Вишні та професор Груша – з бабусиного саду, а ще були сунички та чорнички з лісу, що неподалік їхньої хати.
Старшокласницею Вероніка продовжувала зачитуватися італійськими романами і переглядати фільми. Це її захоплення відбувалося на фоні розмов про Італію, куди багато жінок вирушало на роботу, так як економіка нашої країни переживала нелегкі часи.
Приїжджаючи в село до батьків по маминій лінії, дівчина наслухалася багато історій з емігрантського життя, і щасливих, і не дуже, і вони ще більше підсилили її мрію побувати в цій країні, але в статусі туристки, звичайно. Вона самотужки почала вивчати італійську мову, проте нікому про це не признавалася.
Так як Вероніка в школі вивчала англійську, вона могла вступити на германську філологію. Але для цього треба було пройти чималий конкурс. Їй це вдалося, але на платне навчання. Та за які кошти дівчині вчитися за контрактом?
Зарплати батьків були невисокі та ще й ті затримували. Бабуся і дідусь по татовій лінії самі потребували допомоги та лікування, однак двотисячні роки мало давали шансів на безтурботну старість.
І тоді, хто б повірив у таке, бабуся по маминій лінії, яка тільки що вийшла на пенсію, тайкома наскладала й напозичала грошей, зробила нову зачіску, купила зручний одяг і одного дня заявила, що завтра їде в Італію. Дідусь оторопів від цього сюрпризу.
Виявляється, вона домовилася з донькою своєї приятельки, що поїде на її місце працювати доглядальницею.
Приятельку мали прооперувати, тож донька заробила кошти і мала якийсь час побути біля своєї мами в Україні. Бабусі вона повністю довіряла, привезла українсько-італійський розмовник, що вчила, порекомендувала її своїм сеньйорам.
Замало сказати, що мама й тато Вероніки були здивовані витівкою бабусі, вони сумнівалися, що з тої затії щось добре вийде. Але було занадто пізно щось змінювати: забагато витрачено коштів, щоб давати задній хід, тож пішли проводжати свою емігрантку.
Бабуся розв’язала хустку, переодягнулася. Її було не впізнати: куди поділася мила сільська жіночка в халатику й капцях, перед ними постала елегантна європейська пані літнього віку.
Потяглися нелегкі студентські будні. Грошей за перший семестр навчання і гуртожиток родина якось назбирала, а як буде далі, ніхто й не уявляв. Не мали уявлення й про те, як там насправді ведеться бабусі, бо вона б не призналась нізащо, чи добре їй, чи погано. Але коли почали надходити євро, зрозуміли, що якось справа просувається.
П’ять студентських літ промайнуло, як один день. За цей час бабусі вдалося тільки раз приїхати в Україну, та залишатися назовсім вона не хотіла, хоч дідусь просив і ображався. Жінка мала намір заробити на навчання молодшій внучці Віточці.
А старша внучка, як і в дитинстві, не відходила від бабусі та все розпитували про Італію, навіть обидві спробували італійською між собою порозмовляти, чим остаточно вразили рідних. Мама запідозрила, що і від старшої доньки можна чекати сюрпризу. «Ото конспіраторки»,- тільки й сказав тато.
Влаштуватися на роботу в школу Вероніці не пощастило. «А чому б не поїхати в Італію? Не туристкою, звісно, ще зарано для мрії, а, як бабуся, доглядальницею», – подумалось дівчині.
Батьки були категорично проти: «Щоб молодій красивій дівчині з вищою освітою та доглядальницею працювати? Це ж як себе так можна не любити, щоб прирікати на таку роботу?!» Але переконати Вероніку не вдалося. Бачачи впертість онуки, бабуся пообіцяла приглянути за нею.
Влаштуватися ла баданткою, тобто доглядальницею, Вероніці якийсь час не щастило. Незважаючи на її непогану італійську, молодість українки дещо насторожувала, чи зможе догодити вимогливим сеньйорам.
Коли вже була геть розчарована, хотіла навіть додому вертатися, одна сім’я запропонувала їй доглядати за літнім подружжям, але отримувати зарплату, як за одну людину.
Дівчина була згідна вже на все, що запропонують, про що потім пожаліла. Сеньйор ще тримався молодцем, сам ходив, але був занадто прискіпливим, крок у крок ходив за дівчиною, все перевіряв, як готує їсти, миє посуд, прибирає. Сеньйору треба було вивозити на візку на cвіже повітря, постійно жаліти, заспокоювати, викликати лікаря.
За кілька місяців роботи дівчина так стомилася, що почала себе жаліти: невже варто прирікати себе на таку долю задля якихось ефемерних перспектив знайти кращу роботу. Вероніку зовсім не стомлювали хатні обов’язки щодо приготування їжі. Сама не була любителькою поїсти, а що цих італійців на світі держить, дивувалася, що вони настільки мало їдять та ще й таку малокалорійну їжу.
Тож зготувати, помити, попрати, коли техніка в поміч – це просто легкі вправи. Стомлювалася вона морально від напруги, від сумнівів, від пошуків співвітчизників, щоб якось розкрутитися тут, у Мілані, заробити якусь копійчину, помандрувати по цьому апеннінському чоботі, побачити Венецію та Рим і повернутися на Батьківщину.
Пропрацювавши майже рік, Вероніка відчула, що й вона біля своїх стареньких ніби постаріла, все частіше по-філософськи роздумувала про скороминущість життя, переглядаючи світлини цієї італійської пари, які вони були молоді й красиві, а зараз обоє такі немічні стали.
В Україні дівчина таких ніколи не зустрічала, здавалось їй, що до глибокої старості щось роблять у себе на господарстві, а зляжуть на день-два, щоб у засвіти назавжди піти.
Адаптувавшись у чужій країні, Вероніка удосконалила мову, познайомилася із земляками, що вже повідкривали тут і кав’ярні, і перукарні, не раз ставала їм у пригоді, допомагаючи в перекладі, але вони їй чогось конкретного в плані роботи порекомендувати не могли.
Чемоданний настрій у дівчини посилився після останньої події, коли сеньйорі стало зле. Вона зателефонувала рідним і лікареві, але сеньйора надумала покликати падре Антоніо, щоб сповідатися.
Коли всі викликані стали навідуватися, Вероніка не дивувалася з їхніх зверхніх поглядів, що ковзали по ній. Ла баданта, що поробиш. Її вразила крайня байдужість падре і монахині, що його супроводжувала.
Коли дівчина відчинила їм двері, вони так кинулися до сеньйори, що якби Вероніка швидко не відступила, здавалося, вони пройшли б крізь неї, тільки щоб душа сеньйори в пекло не полетіла.
Та тривога швидко минула, загрози для життя не було. Тільки у Вероніки на серці була гіркота: так, італійці нас не чекали, але без нас обійтися не можуть, інакше б не наймали, то чому таке ставлення?
Весь свій біль дівчина вилила бабусі, з якою зустрілася в кав’ярні, що належала українському подружжю. Вирішили обидві вертатися додому.
Розмова дівчини зі своїми роботодавцями кардинально змінила її плани про повернення в Україну. Син італійського подружжя несподівано запросив Вероніку попрацювати перекладачкою в очолюваному ним офісі, який займався соціальними виплатами, перекладами та легалізацією документів іноземців.
Звичайно, вона погодилася. Додому поїхала тільки бабуся. Вероніка працювала перекладачкою, доки додатково не здобула освіту юриста. На посаду, яку вона займає, навіть італійцям нелегко влаштуватися. Про досягнення українки в Італії був знятий сюжет на телебаченні.
Минуло п’ять років. Вероніка працює юристом і перекладачкою. Їй траплялися італійські наречені, але дівчина мріє повернутися в Україну та пов’язати своє життя з українцем.
Фото Оксани П.
