Я добре вийшла заміж, тому ми добре з чоловіком жили і могли собі дозволити після пенсії хоч і не подорожувати Європою, але раз в рік в Трускавці відпочивали. Нема мого Миколи вже п’ять років, але я й далі продовжую їздити пізньої осені до Трускавця.
Люблю цю пору більше, ніж літо, бо й спеки тої нема. А краса лісу – просто неймовірна. Цей полог з листя, мов коштовний палац, небо такої глибокої синяви, що неможливо надивитися, немає вже того гамору й серед відвідувачів.
Отак я й собі спокійненько відпочиваю та ходжу на води – користь для душі і тіла.
Аж ось цього року бачу якісь знайомі риси, але, де бачила цього чоловіка… А потім, як блискавка – Зенко, моя університетська любов.
Ми були гарною парою, обоє добре вчилися, брали участь в спортивних змаганнях, – одним словом окраса університету.
Тодішні залицяння ніяк не схожі на теперішні, ми були дуже цнотливі та сором’язливі. Я навіть не знаю, коли ми вперше поцілувалися – через пів року чи менше, а доти лише трималися за руки. Звичайно, що тоді були різні дівчата, але я планувала вийти заміж чистою дівчиною.
Справа йшла до одруження і якось він мені каже:
– Давай підемо в похід з моїми друзями. Кілька днів в Карпатах, ватра, пісні під гітару і міцний карпатський чай.
– А хто ще буде?
– Троє моїх друзів з дівчатами і ми.
– А де ми будемо ночувати, – питала я.
– В палатках.
– А ми де будемо спати?
– В палатках, – якось він ухилився від відповіді.
Я тоді щось дуже випитувала, де саме і намагалася йому пояснити, що я не така дівчина, що можу отак залишитися наніч з хлопцем, тим більше в лісі в горах.
Далі він щось образився, що я вічно якась манірна та поважна і всім веселощі порчу.
Ми отак розсварилися і він взяв в похід іншу дівчину, а далі я вже не хотіла з ним мати справу. Раз йому важлива вертихвістка, ніж я, то хай собі так і живе.
Далі я вийшла заміж і не скажу, що чоловік якось відзначив той момент, що я береглася для нього, бо він мені нічого не говорив. Абсолютно. Звичайно, на медаль я не розраховувала, але ж за все життя можна було це якось згадати…
Отак і життя минулося і тепер я бачу Зеника…
Він мене впізнав та відзначив, що я зовсім не змінилася. Знаю, що бреше, але приємно. Заговорили й за своє.
Я розказала, що прожила 48 років з одним чоловіком і маю вже двох дорослих діток.
– А я теж вдівець. Мав кілька дружин, а першою була та дівчина з гір, які ти пропустила.
– А ти ще це пам’ятаєш?
– А як забути, коли я з нею мусив одружитися, – правда, потім виявилося, що ні через місяць, ні через три ніяких змін у її фігурі не було і Зеник вже жалів, що так повівся на дівочі розповіді.
Пройшло ще кілька років, а жінка ніяк не могла подарувати йому малюка і тоді нарешті зізналася, що через помилку в минулому більше не зможе бути мамою. Він її кинув, шукав вже порядної дівчини, багато поперебирав і таки знайшов. З нею і прожив до цього часу, має теж дітей.
– Слухай, ми ж не даремно так зустрілися – Бог дає нам ще один шанс все виправити в минулому, – каже Зеник.
– Та куди вже нам!?, – дивуюся я, – Я хоч і маю літа зрілі, але я все одно маю ті самі принципи!
Я пішла геть і до самого від’їзду не бачила його, бо уникала.
Тепер приїхала і от думаю, що хоч він і оцінив мої принципи, але чи варто мені йти у нього на поводу? Я ж маю тут вже побут і свої звички. І отак все змінювати, бо в молодості ми трималися за руки?
Фото Ярослава Романюка.
