Я мама двох дітей. Мені 60 років, старшій дочці – 35 років, а синові – 29. Дочка має вже сім’ю, з якою живе у столиці. Вона подарувала мені трьох онуків. Син теж одружився нещодавно.
Незважаючи на материнську любов, я можу сказати, що десь я упустила щось дуже важливе. Складається враження, що вони згадують мене тільки тоді, коли їм потрібно.
Я зустрілася зі своїм чоловіком у 80-х і вийшла за нього заміж. Він був гідним чоловіком. Ми добре ладнали, але одного разу, через роки щасливого шлюбу, він мені зрадив. Цього ніхто не очікував. Протягом шести місяців у нього була жінка на стороні, яку він полюбив, а приходити додому для нього стало непросто.
“Тату, не кидай нас, я буду слухняним” , – просив семирічний син.
Чоловікові було нелегко, але він пішов. Проте я та діти залишилися у його двокімнатній квартирі та з аліментами. Ми підтримуємо зв’язок, говоримо про дітей, але це буває рідко, тому що мені не хочеться псувати його щасливе життя у новій сім’ї.
Весь свій час я витрачала на дітей і намагалася їм догодити.
Напевно, це через розлучення та хвилювання. З дочкою я ходила по гуртках, купували всі сукні, які забажає, а на випускний я її вбрала як принцесу. Син теж не залишався поза увагою. Телефони, комп’ютери, стильний одяг, велосипед – все для нього. Щоб діти ні в чому собі не відмовляли, я працювала на двох роботах та просила допомоги у їхнього батька.
Коли донька вирішила вступати до столичного вишу, то й кредит довелося взяти. А вона провчилася кілька років і покинула університет. Натомість вийшла заміж і привела у світ трьох дітей.
Як пізніше виявилося, її чоловік дуже особливий. Він не хотів працювати, а гроші на життя брав у своїх батьків. Але коли я вийшла на пенсію, і в мене з’явився третій онук, дочка звернулася за допомогою. Вони з чоловіком вирішили влаштуватися на роботу, а я мала сидіти з дітьми.
Залишивши сина в квартирі, я поїхала до дочки у столицю.
І відверто кажучи, мене не так стомлювали троє онуків, як дочка із зятем. Якщо спочатку я відчувала хоч якусь подяку, то потім вони звикли і ставлення змінилось кардинально.
Все було не так: годувати треба не так, гуляти не так і готувати не так! Коли мені це набридло, я зібралася і поїхала додому.
А вдома мене вже зустрічала невістка! Син жив із нею два роки, одружився і лише перед від’їздом розповів мені. Пояснював так: урочисте весілля їх не цікавило, тож відзначили на природі із друзями. Вирішив, що «немає приводу зайвий раз турбувати маму».
Коли син дізнався, що я приїду додому, то не зрадів. У моїй квартирі тепер господарює невістка, робить все як їй заманеться. Моє слово тепер нічого не означає. Хоча, якщо я зроблю роботу по дому, то це чудово. Але не дай боже поміняю речі місцями — одразу невдоволення. В очі вона нічого не каже, все передає через сина.
Виходить, що квартира є, але я тут більше не почуваюся як удома. І син, і дочка ставляться не відповідно. Нема куди подітися — до столиці не повернуся, а сина з дому не виставлю, хоча з невісткою вжитися не можу.
Зателефонувала за порадою до сестри, яка живе у селі. Вона каже, що треба попросити на вихід молодих, але я не зважусь на таке. Та й легко їй говорити, коли у самої лад у сім’ї. Так прикро на душі — я ж не думала, що в мене будуть такі стосунки з власними дітьми…
Ангеліна.
Передрук тільки з гіперпосиланням на intermarium.news.
Головна картинка – pexels.
