fbpx
Історії з життя
— Іра, я пішов до іншої. Вона молода і здорова. А ти… Ну сама розумієш. Мене не шукай, я не повернуся. Ігор

– Іра, я їду, мені хорошу роботу запропонували в Італії, візьмеш Сашка до себе? – запитала мене сестра.

– Катя, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я.

Мене дивувала легковажність моєї сестри. Все життя Катя жила тільки для себе. Ось і зараз вона зібралася їхати за кордон і їй без різниці що буде з її сином.

Мені здається Катерина навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні ми про нього ніколи не чули. Просто в один момент Катя сказала, що при надії і хоче цього малюка, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.

– Іра, я ж не кажу тобі годувати Сашу за свої гроші. Щомісяця я буду перераховувати тобі певну суму. Цих коштів вистачить на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Катя.

– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.

– Добре, завтра зателефоную тобі. Просто не хочеться віддавати сина до притулку, – сказала Катя і пішла.

Увечері у мене була непроста розмову з чоловіком. Ігор не дуже зрадів такій ідеї. Але після того як я сказала, що Катя буде надсилати нам гроші, чоловік, все ж погодився. Незабаром Катя привезла нам Сашу і поїхала.

Моя дочка – Ліза, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам сцену непокори.

Перші два місяці Катя перераховувала нам гроші, а після просто зникла. Вона навіть припинила нам дзвонити. Ігор став обурюватися з приводу того, що йому доводиться годувати Сашу. У якийсь момент мене це вивело з себе і я зійшлась з чоловіком не на жарт.

– Знаєш що, врешті-решт, Саша – мій рідний племінник, і я теж заробляю гроші, так що зайва тарілка супу в мене завжди знайдеться для дитини! Щоб я більше не чула докорів в сторону хлопчика!

– Роби як знаєш! – сказав Ігор і пішов в кімнату, грюкнувши дверима.

Через десять місяців я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж і додому більше не повернеться.

– Тітка Іра, мама скоро приїде? – запитав мене Сашуня. – Я так сумую за нею, – заскиглив він.

Я подивилася в очі дитини і не змогла сказати йому правду. Душа аж зайшлася. «Що ж тепер буде з мали, адже чоловік не дозволить залишити дитину, – думала я.»

Як я і передбачала, Ігор був категорично проти мого племінника.

– Це вже занадто! Роби що хочеш, але щоб його тут не було протягом трьох днів. Це моя квартира і я не дозволю робити з неї притулок! – горланив Ігор.

– Мама, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна ділити свою кімнати з чужаком? Це моя кімната! – сказала Ліза і тупнула ногою.

Я перевела погляд на Сашу. Він заховався в куточок кімнати і тихо плакав. Я заспокоїла Сашу, одягла його і повела гуляти в парк.

– Тітка Іра, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик.

– Що ти, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас несерйозна, – промовила я і обняла малюка. – Сашенька, я влаштую тебе жити в гарне місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні я буду приходити до тебе в гості і приносити різні солодощі, – сказала я.

– Добре я згоден. А моя мама скоро приїде?

– Надіюсь що скоро!

Через тиждень я віддала Сашу до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в нашому домі. Як і обіцяла, кожні вихідні, я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Сашу додому.

Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж і поїхала до чоловіка в інше місто. Я стала помічати, що здоров’я моє не надто хороше. Іноді у мене не було сил піднятися вранці з ліжка.

Пройшовши обстеження, дізналася, що у мене невиліковна недуга.

– Ви не турбуйтеся, дорога! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у вас є великі шанси на одужання, – сказав мені спеціаліст.

– І як довго триватиме моє одужання? – запитала я.

– Цього я не можу вам сказати.

Вдома я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Ігорю, було абсолютно байдуже що зі мною відбувається.

– Ти хоч прийдеш відвідати мене? – запитала я чоловіка.

– Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти будеш під наглядом, а, значить, в надійних руках, – сказав Ігор, не відриваючись від екрану телевізора.

Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею.

– Ліза, донечко.  Мене у стаціонар кладуть, усе серйозно – сказала я дочки зі сльозами на очах.

– Добре, мам, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Ліза і кинула трубку.

Ніхто до мене так і не навідався. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі:

— Іра, я пішов до іншої, вона хоч не бігає по спеціалістах і не лежить по пів року у стаціонарі. Мене не шукай, я не повернуся. Ігор.

Я сіла на кухні і тихенько заплакала. Мені було прикро, що найближчі мені люди кинули мене в найважчий момент.

І тут у двері подзвонили. Сашко, то був Сашко. Він щойно скінчив школу і прийшов порадитись, як йому бути далі.

Ми чудово жили з Сашком душа в душу. Він закінчив навчання і влаштувався на досить таки непогану роботу, де його старанність помітили і він швидко пішов на підвищення. Саша допомагав мені у всьому і щороку купував мені путівку в санаторій.

Я була вдячна своїй сестрі Катерині за те, що вона подарувала мені свого сина. Колись я думала, що Сашенька мені буде тягарем, а вийшло навпаки, він став моїм єдиним сином, моїм порятунком, моєю радістю.

Автор невідомий.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page