Іра шукала рецепт паски. Ну де подівся цей пожовтілий від часу листок із шкільного зошита? Куди вона могла його приткнути минулої весни? Це ж її «фірмова» паска, ще покійна бабуся Маня надиктувала рецепт чи не сорок років тому. І завжди перед Великоднем Іра діставала його ось із цієї шухляди. Де ж він тепер лежить? Доведеться перерити всю хату. Але спочатку треба подзвонити доньці.
– Танюшо, ти не брала мій рецепт паски? – запитала з надією.
– Ма, ну що ти таке питаєш? Навіщо він мені? Ти ж завжди все сама печеш – і паску, і пиріжки. В тебе цей рецепт уже багато років. Невже не пам’ятаєш? – заторохтіла Таня.
Ірина, не дослухавши, вимкнула телефон. Що дочка розуміє? Випічка паски – це ж обряд. І потрібен рецепт бабусі Мані на пожовтілому листочку. Там уже і масні плями, і чорнило поблідло, але саме він – головний у всьому процесі приготування до свята.
А, може, невістка прихопила випадково?
– Людо, ти часом не брала в мене рецепт паски? Він на такому жовтому папірці записаний.
– Ірино Василівно, ви ж знаєте, що я ніколи нічого не печу. Хай цим професіонали займаються. Тим більше, здобне тісто. Це для мене – вища математика…
Іра зажурилася. Почала переглядати все, що було в шухлядах. Ось кілька сімейних альбомів – які смішні були її малі діти. Ось стоять – Таня в білому мереживному фартушку і Вася з величезним букетом троянд. Це вони відправляли його перший раз у перший клас. Букет був такий важкий, що під час лінійки малий аж заплакав. Іра тоді дорікала своєму чоловікові: ну де розуму взяти, щоб купити такий сніп? А він сміявся: «Ти ж казала, щоб перед учителькою не було соромно»…
А ось вони всі разом у Києві на Володимирській гірці, а ось на набережній в Ялті. Весільні фотографії доньки й сина. Які ж вони були тоді молоді й красиві. А ось останнє її фото з чоловіком у Трускавці. Тоді ще ні Іра, ні Павло не знали, що жити йому залишилось півроку. Pак з’їв його за два місяці. Іра стала вдовою у п’ятдесят. Тільки й залишились фотографії та пам’ятник на клaдовищі. І спогади. Чомусь тільки найкраще залишилось у пам’яті. Хоча всі вдови таке кажуть. Он Оля як за своїм Андрієм плаче, каже, що і пuяцтво його простила, і гульки, і ляпaси. То що ж уже Ірі казати? Павло на неї голосу ніколи не підвищив, один раз накричав, коли шпалери клеїли. Іра плакала, а він її втішав, просив пробачення, потім ще й яєчні насмажити хотів, але поки цiлyвались, вона згоріла. Диму було повна кухня!
До речі, про кухню. Де ж усе-таки подівся рецепт? Невже десь у кухонних шафах? Іра почала переставляти банки з крупами й приправами. Ось ароматні трави, вона купила набір із кількох слоїків у Єгипті. Ні разу не використала, треба, мабуть, викинуть. Але які красиві баночки! Хай стоять. А ось коробка з карі, цю жовту приправу донька привезла їй з Таїланду. Теж стоїть без потреби. Один раз посипала нею курку – не сподобалось. Взагалі треба якось вибрати день, пересортувати все в тих шафах – он лiків усіляких повен пенал, там же, мабуть, піввідра непотребу. Погана з неї хазяйка! Нема щоб як у інших господинь – все в порядку, все блищить. От якби в неї все так було, то, може б, і рецепт не загубила. А то завтра пекти, а як? О, згадала, вона ж переписала цей рецепт своїй кумі Свєті, і просила ще тоді, щоб більше нікому та його не давала. Бо це – секрет.
– Ой, Іра, я тоді прочитала ту твою цидулку, а там усе так складно й заплутано, що я вирішила навіть не морочитись. Знайшла в журналі значно простіший. А де я поділа той папірець? Кума, десять років, мабуть, минуло, звідки я знаю, – сказала Свєта і почала, як завжди, розповідати про свою роботу, і про стосунки, і про чергового свого шанувальника.
– Ні, Іро, ти таки послухай: йому сорок, каже, що завжди цікавився жінками, які старші за нього. Що ти думаєш?
– Aльфонс звичайний, і думати нічого, – сказала Іра й попрощалась.
Вона вирішила махнути рукою на рецепт. Купить паски в магазині – он скільки їх уже продається. Що ж робити, як така роззява, тепер уже нічого не повернеш. Заварила чай і сіла до телевізора.
Внучка Іра влетіла в квартиру, як вихор. Ледь перевела дух:
– Бабусю, ти не уявляєш що було! Сьогодні в училищі ми презентували страви, приготовані за бабусиними рецептами. А я була найкраща, бо спекла паску за рецептом прабабусі Мані. Вона була така смачна, що її з’їли в одну мить. Всі просили переписати рецепт, навіть Людмила Іванівна. Ти пам’ятаєш, я розповідала, вона викладає в нас курс із випічки, то більше, як «задовільно» в неї ніхто не отримував. А мені «відмінно» поставила, ще й рецепт попросила. А я не дала, ти ж кажеш, що це – наш сімейний секрет.
Іра дістала із сумки пожовтілий листочок і маленький згорточок.
– Це тобі шматочок, я зекономила. Покуштуй, така сама, як ти печеш.
– А я хату догори дном перевернула, рецепт шукала. Ну чому треба було брати, не питаючись, – сердилась Іра.
– Я знала, що встигну вчасно повернути, не кіпішуй, бабуль.
Паска танула в роті, вона була чудова. Як добре, що в її внучки є смак до кулінарії! Бач, аж у якому поколінні він прокинувся.
– Тільки ти неправильно сказала. Бабуся Маня тобі не прабабуся. Вона – прапра.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Софія Рудницька.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
