Вони з дружиною чекали третю дитину. А сама переїхала в їхню іпотечну однокімнатну. Донька не ображалася. Адже у неї теж все було чудово. Чоловік, двокімнатна квартира в центрі і дочка третьокласниця. На вихідних Ірина їздила в гості. То до одних, то до інших. А іноді діти приїжджали до неї. Працювала Іра головним бухгалтером в одній конторі. Можна було б піти вже на пенсію, але що ж їй робити вдома одній в чотирьох стінах?
Весна, час змін. Затіяла Іра ремонт у своїй квартирі. Жінка хотіла переклеїти шпалери, та підфарбувати двері. Ну можливо ще й пересунути меблі. Син пропонував, матері дочекайтися вихідних. Однак, Ірі було так нудно сидіти у відпустці. Ну ось, зрушила вона на середину кімнати всі меблі, крім величезної шафи. Ну ніяк вона їй не піддавався. Жінка її вже й розвантажила, витягнувши речі. Але шафа стояла непорушно.
— Ех, ну і Бог з тобою! Стій! Дмитрик приїде пересуне тебе! — погрожувала вона шафі.
Ну раз витягла речі, вирішила їх перебрати, щоб повикидати старе, нікому не потрібне. Набрала цілий мішок і потягла на смітник.
На контейнерному майданчику, прямо на голому бетоні сидів чоловік. Безхатько. Брудний весь, зарослий. Не випивший, хоч це добре. Іра гидливо скривилася, проходячи повз нього.
— А я не завжди був таким. — раптом заговорив чоловік.
— Що перепрошую?
— Я знаю, що я Вам неприємний. Але я не завжди був таким. І я колись жив у гарній квартирі. І робота у мене була. І сім’я. Однак потім дружини не стало. — він витер пальцями сльози з очей.— А я почав пити. Я ніяк не міг впоратися з такою руйнівною втратою. Так, я розумію, що сам винен.
Познайомився я з Мілою. Вона почала до мене приходити з пляшкою. Начебто і п’є зі мною, однак чомусь її не бере. Потім брат її у нас оселився. Чаркували вже втрьох. І знову анітрішечки по них не видно, зовсім. Ну ось і дали мені папери підписати. А потім і за двері виставили. Я намагався їм заперечувати. Та мені брат Міли, а може він і не брат зовсім, зі своїми товаришами так “пояснив”, що я ледве оклигав. Прийшла Міла до мене в стаціонар і чітко сказала, що, мовляв, скажеш комусь, відправимо вслід за дружиною. А рідних у мене немає. Йти мені було нікуди. Роботу я втратив відразу, як тільки почав до чарки прикладатися. Документів у мене теж не було. Загубив десь. Ось так я опинився на вулиці. Але Ви не думайте. Я працюю. Хапаюся за будь-яку роботу. Де щось перетягти треба, де прибрати. Платять копійки, але так хоч кусень хліба купити можу. А на смітнику я забираю одяг. Люди часто викидають досить хороші речі.
— Та я і не думала…
Іра знизала плечима та пішла далі. Але раптом зупинилася.
— А шафу зможеш пересунути? Багато не заплачу, грошей не маю…
— А тарілка гарячого супу знайдеться? — перебив її безхатько.
— Звісно.
— Тоді пішли!
Він залишив свої клунки на контейнерному майданчику, сховав їх за баками і поплентався за Іриною.
Роззувся ще на майданчику і зняв з себе брудну куртку.
— Щоб не наслідив Вам. — пояснив він.
З легкістю пересунув шафу. І вже зібрався виходити.
— Ти куди, а суп?
Він посміхнувся. Іра тільки зараз помітила які у нього променисті очі.
— А хочеш в душ?
— А можна? — з якоюсь недовірою і надією запитав він.
— Йди. Ось рушник, шампунь, мило.
— Спасибі.
Він провів у ванній напевно хвилин тридцять. Вийшов звідти пахучий і причесаний. Тільки тоді Ірина змогла приблизно зрозуміти, якого чоловік віку. Йому було не більше п’ятдесяти. Добрі очі з павутинкою зморшок, гострий прямий ніс, в міру тонкі губи.
— Ех, поголитися б ще…— замріяно сказав він.
— Тебе як звати, помічнику?
— Ілля.
— А років тобі скільки? — запитала Ірина, поклавши перед чоловіком тарілку з супом і хліб.
— Значно більше ніж Вам. П’ятдесят два виповнилося.
Ірі було приємно. Вона сприйняла його слова за комплімент.
— Їж. А я Ірина.
— Ну ось і познайомилися. — сказав Ілля, жуючи хліб і сьорбаючи з великим задоволенням суп.
Доївши суп він вже зібрався йти. Але чомусь Ірині стало так його шкода.
— Слухай, Ілле, а може ти мені з ремонтом допоможеш? Грошей багато немає, але трохи заплачу.
— Та мені гроші й не потрібні, хоча б нагодуйте.
— Гаразд. Домовились.
Робота закипіла. Удвох вони дуже швидко закінчили з ремонтом. Через тиждень квартиру Іри було не впізнати. Все блищало чистотою і новизною. Весь цей тиждень Ілля жив у Ірини. Стелила вона йому на кухні на розкладачці, а сама закривалася в кімнаті. Але закривалася вона тільки перші кілька днів. Вечорами вони сиділи і пили чай. Ілля багато розповідав про своє життя. Він виявився дуже цікавою людиною, з незвичайним минулим. Поступово Іра прив’язалася до нього. І коли ремонт був закінчений, їй дуже не хотілося його відпускати.
Але як його залишити, під яким приводом? Та Іллі й самому не хотілося повертатися на вулицю.
— Слухай, Ілле — зважилася нарешті Ірина, — а ти залишайся поки у мене. Ми тобі документи відновимо, я попрошу сина і він нам обов’язково допоможе. Потім на роботу тебе влаштуємо. А там і житло собі зможеш орендувати?
Ілля погодився. Син спочатку, якось насторожено сприйняв нового знайомого матері, але потім змирився. Допоміг відновити документи, для нього це було нескладно. Іра допомогла Іллі влаштуватися на роботу, в своїй конторі. Вони його одягнули. Він поголився і почав виглядати набагато молодше.
До того моменту, як Ілля отримав першу зарплату і можна було підшукувати своє житло, Іра настільки прикипіла до нього душею, що і відпускати не схотіла. Та Ілля і сам не поспішав йти. Їхня дружба переросла в щось більше.
Іра нікого не слухала. Ні дітей, які стверджували, що чоловікові потрібна тільки її квартира, ні друзів, ні товаришів по службі.
Вона була щасливою від того, що в своєму вже немолодому віці зустріла нове кохання і тим самим, продовжила свою весну.
Фото ілюстративне.
