Вже минуло 40 днів по медикині Олені Созонюк, проте ні її 3-річна донечка, ні рідні, ні побратими не можуть заглушити біль втрати. Важко писати, що вона була, бо вона є в кожній рисочці обличчя своєї доні і в малечі, такий же характер.
Батько Олени пройшов Афганістан, він не може повірити, що його дитини немає: “Я не вірю. То все неправда”.
Кажуть, що в неї був такий характер – заповзятий і принциповий, не дивно, що ще студенткою була на Майдані, сестрі зізналася, що отримала від беркуту, але просила не розказувати батькам.
“Я ж їх не пускала на Майдан. Але хіба втримаєш? Поставили перед фактом”, – пригадує мама дівчат Віра.
Не могла матір втримати і від служби в ЗСУ – дівчина тричі ходила в військомат і аж за четвертим разом її взяли.
“Олена часто в дитинстві нездужала, тож у медичній карточці мала багато записів. Але за четвертим разом її таки взяли. Так же вона хотіла в армію! Мама спочатку була проти, вважала, що ця професія – не для дівчини. Але Олена була настільки oдеpжима ідеєю стати військовою, що нікого не послухала й пішла”, – розповідає сестра.
Олена ніколи не розповідала «як там», як і про те, за що отримала відзнаку від президента України “За участь у АТО”.
У 2019 році з’явилася на світ донечка, але з батьком Олена не жила.
“Я й досі показую їй ведмедика від тата. А так більше не приїжджали. А якось, коли Олена приїхала вперше від початку повномасштабного вторгнення, то казала, що його (Віталія) наприкінці лютого не стало під Одесою. Коротко сказала, що був прильот і що його вже немає, – зітхає пані Віра.
В травні 2022 Олена подзвонила сестрі і взяла обіцянку, що та потурбується про її доньку.
“Вона вже тоді щось відчула. Все казала, що не боїться померти, але дуже боїться, щоб російська армія не прийшла на рідну Волинь”, – каже сестра Ольга.
Найтяжче для бойового медика було бачити, як російська армія знищує цивільних, не могла спати – дзвонила мамі і плакала.
“Вона намагалась надавати допомогу і військовим, і цивільним. Казала, що збирала діток віку її доньки і тепер не може з цим ні спати, ні жити. Після тих подій на Київщині стала замкнутою”, – втирає сльозу сестра.
Побратими Олени кажуть, що медикиня врятувала життя багатьом.
“Не кожен чоловік-військовослужбовець мав таку сміливість. Якщо по рації передавали інформацію, що є “300-й” і його потрібно евакуйовувати, вона, не вагаючись, бігла”, – пригадує побратим Юрій Сліпко.
Інший побратим Сергій Войтко пригадує, як вона рятувала його самого: “Коли мене поранили в Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене своїми руками рятувала. Дірки позаліплювала і заспокоювала: “Все буде добре!” Вона рятувала інших, а себе врятувати не змогла”.
Про те, що Олени немає, сказала сестрі посестра – снаряд влучив в бліндаж.
Батьки відвідують могилу доньки щодня. Мати плаче, а батько мовчки посидить і йде додому. І все повторює: “Я не вірю, то не вона…”
Трирічна Оксана – маленька мамина копія постійно сумна.
Коли матір була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. “Йдемо до Бозі за маму молитися”, – все просила Оксанка. А тепер каже: “Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я”.
За матеріалами платформи «Меморіал».
Фото: колаж.
10/12/2022