Коли дивитись на те, як на очах тане її донька сил уже не було, поїхала Галина до однієї прозорливої бабки. «Де білі туфлі?- запитала та з порогу здивовану жінку, – Чого до мене приїхала? Знайди туфлі і донька одужає!».
Галина була розчарована. Це ж треба було їхати так далеко, аби стара замість допомоги, у плечі з хати випхала і все про якісь там туфлі говорила. Вона ж наслухавшись того, як люди бабу хвалили і справді повірила, що доньку їй урятує. Плакала від безсилля. Ну чому усе так? За що на їхню родину таке випробування.
Її Оксаночка була у них з чоловіком єдиною дитиною. Красуня щебетуха. А, як співала! Заслухатись можна. У сільському клубі солісткою була. Як стане та заспіває, люди й не дихають – слухають. А кавалерів скільки мала. Не одна сільська жінка до Галини приходила, аби взнати, чи бува не хоче її Оксана до неї у невістки піти. Але Оксана у неї дівчинка мудра – посміхається усім, але надії жодному сільському парубку не дає.
А десь із місяць тому занедужала. Де вже вони тільки не були, до яких світил науки свою пташечку не возили – усі руками розводять. Мовляв, здорова, усі показники в нормі, а, що з нею діється не знаємо. Уже й не схожа Оксаночка сама на себе стала – схудла почорніла, сил уже й підвестись із ліжка не має.
Приїхавши додому кинулась Галина в обійми чоловіка:
— Нічого вона не сказала, Петре! Лиш білі туфлі Оксанині просила знайти. Ні на, що та баба не годна.
Коли ж обоє наплакавшись зайшли у кімнату до Оксанки, розповіли їй усе. Дівчина слабким голосом сказала, що ті туфлі одразу після випускного до сусіда майстра занесла, аби підклеїв. Галина одразу до сусіда, а той обшукавши ті туфлі скрізь не знайшов. Молодий хлопець, Оксанин ровесник, ледь не плакав. Були ж він їх відремонтував, а де ділись не знає, в останнє з місяць назад бачив, якраз перед тим, як бабусю ховали. Можливо хто і вкрав, адже люду на обід багато зібралось. Пообіцяв ще пошукати.
Наступного дня село новина приголомшила: Петро, чи то з глузду з’їхав, чи то що найшло на сердешного, а сусідку свою Ориську ледь на той світ не відправив. Такого лементу у них на подвір’ї наробив, що й казати. А потім утрьох, Петро сусід і його син пішли прям посеред ночі до місця спочинку Орисіної матері. Казали люди, що, прости Господи, там щось копали. І ніби навіть щось із останнього бабчиного пристанища діставали.
А діло ось як було. Виявляється, сусід до нестями в Оксану закоханим був. Але та одразу сказала, що почуттів до нього не має і може запропонувати лиш щиру дружбу. Ориська, матір хлопця, почувши, що її сином погордували місця собі не знаходила. Та що та Оксана з себе ставить, та як вона її сина могла образити? Недобре та жінка надумала. А тут і матір її у засвіти пішла. От і поклала Орися з матір’ю туфлі, які Оксана її сину на ремонт принесла. І треба ж таке, те чоловік помітив. Йому наговорила, що то материні і вона просила аби з нею поклали.
Коли прийшла Галина з Петром за ті туфлі питати, тут і згадав недоречно чоловік про них. Ото вже Орися отримала від усіх. І від чоловіка і від сусіда і від Галини.
Оксанка після всього того, поволі одужала. Петро з Галиною продали хату і господарку і виїхали з того села якнайдалі. а від Орисі чоловік і син утекли. Так і постаріла вона на самоті, пробачити її рідні так і не змогли.
Історія ця реальна. Імена змінені з етичних міркувань.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.
