Батько був таким далеким родичем, адже ми бачилися не часто, бо він від нас пішов, коли я була малою.
Звичайно, що я кожного року випитувала маму, чого тато з нами не живе і вона казала, що раз я так хочу з батьком бачитися, то вона не заперечує. Так, він мене водив на морозиво і на річку, але аж таких теплих стосунків я не пригадую, щоб були, а вже пізніше мені не треба було тата в ролі подруги, бо у мене й свої друзі з’явилися і свої інтереси. Ну, приходив чоловік якийсь вусатий на моє день народження, давав мені подарунок і на тому я до нього інтерес втрачала.
З обривків фраз і версій подія я знала, що мамі донесли, наче у тата хтось є на стороні, прибігли подруги обговорювати цю подію і схиляти маму до того, що така вже її доля – треба пробачати і забути.
Але мама виявила характер і батька на поріг не пустила, мовляв, йди, де був.
Батько пішов і більше мама його не приймала назад. Я знала, що батько жив сам всі ці роки, не знаю чи була у нього якась жінка, але я була в його квартирі, то не бачила й тіні жіночого сліду.
Мама моя теж вдруге заміж не вийшла і отак прожила життя зі мною, роботою та подругами.
Тому самі бачите, що батько в моєму житті сліду лишив не багато, хоч я знаю, що він мене матеріально забезпечував і навіть давав мені гроші на навчання, але то наче було від чужої людини. Я не знала чи його треба обіймати, про що з ним взагалі говорити, бо на все була одна у мене відповідь: «добре».
«Як у школі» – «добре»
«Як в інституті» – «добре»
«Як на роботі» – «добре».
От і вся розмова.
Не стало батька, подумаєш, не стало просто людини, яку я не знала. Мама наполягла аби я пішла в його квартиру з нею і там навела лад, бо ж треба або здавати квартиру або мені туди переїжджати.
– Мамо, ти ж знаєш, що я планую купити квартиру в іншому місті, у мене там і робота і життя.
– Тоді батькову хату продамо і купиш, – відказала мама.
Прийшли ми туди, а там все дуже скромно, як були старі меблі, то так і залишилися. З речей не так вже й багато було, один костюм, пальто і ще пара речей. Видно, що батько не розкошував. З розкоші хіба телевізор плоский і все. Але от на стінах… на стінах купа моїх фото і мами…
Від маленької і до великої, всі наші дні народження, я усміхнена і обіймаю тата який дає мені подарунок. Я цього навіть не пам’ятаю, що я його так щиро обіймала і була щаслива від цього, що у мене є тато…
Мама заплакала…
І мені було не по собі…
Не знаю чи думала мама про те, що варто було його пробачити тоді, коли він приходив проситися назад. Може, він не так говорив чи вона була надто ображена. Хто його знає. Але от людина все життя жила нами, мною, а я про це й не знала і знати не дуже й хотіла. А він отак приходив ввечері з роботи і все його життя було у нього перед очима. Про що він думав і чи думав про ще один шанс чи вже змирився з тим, що по-іншому не буде?
Я квартиру продала, а мама залишила всі фото собі. Я була проти цього, бо вона даремно себе картає, що його не пробачила.
– Мамо, він сам зробив тоді вибір, хіба не знав, що ти не простиш? Ну тому так і сталося.
– Ой, не знаю, може й слід було пробачити, хоч би тепер не так сумно було, – каже вона.
І от я не знаю хто тут правий вже виходить, як отака доля?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
