Коли ми до весілля готувались нас неприємно здивувала поведінка свахи майбутньої. Олена просто смітила грошима. Там де можна було б зекономити, чи поторгуватись, вона вимагала найкращого, найдорожчого і все додавала, що їм “абичого” не треба. Минуло пів року подружнього життя нашої доньки і сваха прийшла до нас із великим проханням.
З Ігорем наша Наталя у інституті познайомилась. Обоє вчились на агрономів і обоє були захоплені цією справою, тож на тому і зійшлись.
У нас свої поля, а Наталя наша із малку з татом як не у комбайні, то в тракторі. Саме вона настояла на тому, аби ми зайнялись садівництвом і трояндами. Нині дерева у нас купують ледь не з усієї України, а на крім троянд у нас кілька теплиць із квітами.
Наталя наша найперша помічниця. Не ходить і пальчиком не вказує, що і куди, а стає і працює на рівні з усіма в будь-яку погоду. Після закінчення школи пішла вчитись на агронома, адже іншого життя ніж трудитись коло землі собі не уявляла.
Саме там вона і познайомилась із Ігорем. Хлопець теж був захоплений цією справою, часто разом із Наталею приїздив до нас, щось вони там порались із раннього ранку і до пізньої ночі. Могли сидячи за книгами сперичатись про щось, а з самого ранку бігли у поле щось там робити. Звісно, ми раділи такому зятю. Бачили, що він стане Наталі надійною підтримкою і опорою.
Ми знали, що Ігор із простої собі родини. Його мама одна виховувала і великих статків не мали вони. Мама працювала у сільскій раді секретарем усе життя, а вдома тримала чимале господарство, аби було жити на що і сина вчити.
Саме тому для нас і була дивною поведінка Олени під час підготовки до весілля. Вона буквально смітила грошима. Купувала усе найдорожче, одні каблучки, які зять презентував влетіли в круглу копійчину. З нею ми не могли ніяк ради дати. Там де треба і можна було б зекономити, вона вимагала усього найкращого і найдорожчого. Часто зверхньо ставилась до людей які надавали послуги і говорила, що “абичого” не треба їй.
Однієї миті мій чоловік не витримав і сказав, що або вона сама за все платить, або ми все обговорюємо і ділимо порівну гроші, бо ми не можемо собі дозволити торт за двадцять тисяч і червону ікру у тарілочках на столах.
Так, ми не бідні люди, але ж усьому є межа. Нам не хотілось після весілля на хлібі і воді сидіти. та й нащо тоді те свято, якщо із дому усе до копійки вигребти потрібно?
Відгуляли ми те весілля таки. На другий день сваха зі своєї ініціативи чи не більше свято як на перше закотила. Навіть артистів запросила аби публіку розважали. Ми лиш плечима знизували, нащо це все, для чого? Але з нею балакати було намарне. Ну хоче жінка, то що ми маємо робити?
Пів року донька наша у шлюбі і тут сваха до нас приходить із проханням великим. Почала здалеку, весілля згадала, як весело було, а потім почала просити у нас у борг досить таки відчутну суму. Виявилось, що Олена на свято гроші позичила і сума там така була, що у мене аж в очах потемніло від цифри. Можна було б молодим квартиру придбати, а не на вітер пускати.
— У мене два бички підростають і коровка на продаж є, то я вам гроші восени віддати повинна. Оце ще поросят візьму із десяточок, то ви не переймайтесь, думаю, що до слідуючого літа я все вам поверну до копійки.
Звісно, ми відмовили. Так, у нас є ці гроші, але не для того вони у нас є, аби віддати комусь. Бачили ми, як вона розпоряджається грошима, тому ризикувати своїми не будемо.
Донька нас просить допомогти Олені, каже, що то виходить не по-сімейному. Що тепер ми одна родина і повинні усі одне одному допомагати.
Але ми свого рішення змінювати не збираємось. Хай стосунки у нас станють не такими добрими, але хоч заробле цілим залишиться.
Ну хіба ж ні?
Дарина Р.
05,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
