В ті часи з дітьми не панькалися – ясла, садочок, школа. Мама чи тато прибігали чи не найостанніші і забирали додому на пару годин і то були заклопотані, бо треба було і їсти приготувати й випрати, і всяких інших клопотів не бракувало.
Наталя зрання засвоївши, що батьків не треба розчаровувати, росла тихою і сором’язливою, слава богу мало нездужала і не капризувала.
– Яка у вас спокійна дитина – не могли нахвалитися спочатку нянечки в яслах, потім виховательки в садочку і вчителі в школі.
Цю думку поділяли родичі, друзі й сусіди. Батьки, поки очікували на більшу квартиру, зрозуміли, що одна дитина вже виросла, а час біжить швидко. І, коли Наталі виповнилося вісім років, у неї з’явився братик Василько.
Дитині пощастило виправдати очікування дідів, бабів, родини і знайомих. Везе отак декому. Але ясла таки на нього чекали, проте цього разу батьки залучали до цієї справи Наталю:
– Доню, забери його, бо ми не встигнемо. Переодягнеш, підігрієш кашку, як буде хотіти їсти. Там на плиті компотик – даш попити. А як буде плакати – постав в колиску і гойдай.
А Наталя дуже не хотіла розчаровувати батьків, тому сміливо могла говорити, що вона виростила Василька, він і сам казав «мама», а дивився на Наталю.
Саме собою, що далі все більше і більше на Наталю навалювалося: в школу відвести, уроки зробити, нагодувати.
Скільки разів вона пропустила гуртки і гуляння з подругами? Безліч. А скільки побачень? Безліч! Скільки хлопців її динамило, бо вона була надміру доросла – безліч.
Вона й одружилася з порядним хлопцем, якого їй підібрали батьки і все життя з ним прожила в мирі і спокої. Дітей у них не було, але Наталю це абсолютно не засмучувало.
Коли брат одружувався, то він сказав тост:
– Я хочу підняти цей келих за мою МаНу, мою другу маму Нату. Пам’ятаю, як я їй кричав «Мана, Мана», а бабці мене виправляли – «мама». Я мотав головою, бо вона була моя і мама, і Наталя. Дякую, сестро за все.
Наталя лиш тихо усміхалася і кивала головою. Як добре, що вона його добре виховала – здоровий, розумний, одружується. Можна зітхнути з полегкістю.
– Назвемо на твою честь нашу донечку!
Наталя знову посміхається. Добре, що це тільки слова, бо з погляду нареченої, такого імені дитині вона не бажає. І слава богу. Вона теж не бажає дитині ні свого імені, ні своєї долі. І не планує брати участь в їхній сім’ї ще й як друга бабуся. Досить. Але вона не скаже це в голос аби нікого не образити.
– Володю, – питає в чоловіка, – ти не жалієш, що ми одружилися?
– А чого мені жалітися? То мені всі заздрять! – обіймає її за плечі.
– Але у нас нема багато з того, що є в інших.
– Ми є один в одного, а таким мало хто похвалиться.
Правда. Спокійне її життя і вивірене. Єдиний батьківський вчинок, який був лише для неї – знайомство з Володимиром, виявився найбільш доленосним. Добре, коли люди розуміють, як інші її допомагають і віддячують. Певно, так має бути в родинах.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
