fbpx
Історії з життя
Коли про міську дівчину написали у місцевій газеті, деякі коментатори дуже сумнівалися, що її надовго вистачить. Однак помилилися

Того дня Настя повернулася з тренування в сльозах:

— Тату, Долар нікому не потрібен. Він старенький та слабкий. За три дні його відправлять на м’ясокомбінат.

— А торги?

— Тренер сказала, що всі покупці відмовилися брати в них участь і нічого не можна зробити. Давайте ми його купимо! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Він так прив’язаний до мене, такий красень… і на ковбасу. Ніколи собі цього не пробачу, ніколи.

— Настю, а жити він де буде?

— Поки що в клубі, а потім щось придумаємо. На дачу відвеземо.

— На дачу, та там сарай-розвалюха для лопат. А кінь не собака, за ним зовсім інший догляд потрібен. Це дороге задоволення, дочко. Треба порадитись з мамою, з дідусем. Що вони скажуть?

А що б ви сказали 14-річній доньці, яка зібралася рятувати коня?

— Тобто — купимо? — Мама одразу навіть не зрозуміла, що дівчинка говорить серйозно. – Настю, я все життя прожила в місті, та ти сама на асфальті виросла – який кінь? Що ми з ним робитимемо? Чим годувати? Хто це, зрештою, робитиме? Ти при своєму розумі?

– Мамо, ну може ми не собі його купимо, а просто поки що не дамо відвезти його на м’ясокомбінат та пошукаємо йому господарів у селі.

— Та ти хоч знаєш скільки зараз у селі коней? Один на всю околицю і то добре, якщо є!

— Я розумію, як це все виглядає. Тільки давай ти спочатку поїдеш і подивишся на нього, а потім вирішимо – можемо ми його врятувати чи ні.

Анастасія проводила час у стайні вже другий рік. Якось вони з батьками поїхали на кінну прогулянку, і дівчинка захопилася цією справою. Як тільки повернулися, побігла до місцевої школи верхової їзди, однак – на жаль, не підійшла за віком.

Тієї ж осені батьки подарували їй на день народження заняття в приміському кінному клубі. Перший кінь Насті був жвавим і норовливим, але міська школярка не здавалася, тренувань не покинула. Коли за кілька місяців у клубі з’явився буланий красень білоруської упряжної породи – Долар – вони одразу знайшли спільну мову.

Коня тренер викупила у циган. Взяла в когось гроші у борг, кредитор обіцяв чекати. А потім раптово передумав і почав просити гроші назад. Жінка спробувала знайти охочих купити тварину, але 12-річний Долар був не здоровий, а потенційні купці не хотіли з ним возитися.

Мама Насті бачила коня лише на фото, доньку на тренування возив батько. Того дня, коли вони всією сім’єю вирушили до клубу знайомитись з Доларом, жінка була впевнена, що зуміє відмовити доньку. Але, побачивши, як кінь зустрів дівчинку, як змінюється Настя поруч із твариною, здригнулася.

За свободу буланого в яблука красеня сім’я заплатила трохи більше тисячі доларів. Через три місяці Долар переїхав у поремонтований сарай. Настя проводила на дачі всі вихідні, приїжджала і в будні, але в основному за конем доглядали батько і дід. Разом із Доларом вони швидко звикли до життя у сільській місцевості. Кінь без діла не сидить: будинків у селах дедалі менше, у сезон допомога під час оранки, самі знаєте, на вагу золота.

***

Коли про міську дівчину написали у місцевій газеті, деякі коментатори дуже сумнівалися, що її надовго вистачить. Однак помилилися.

За кілька років приїжджали інші журналісти. Міські жителі на той час облаштувалися, полюбили село, вирішили займатися агроекотуризмом – тим більше, кінь дружелюбний, навчений і кататися на ньому одне задоволення. На передбачуване запитання батько Насті тоді відповів:

– Анітрохи не шкодуємо. Найкращі речі – це зовсім не речі!

Svitlana Sushko.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page