fbpx
Україна
«Коли прийшов на світ – падав сніг, і коли йшов з нього – теж», – мама Романа Дубінського вірить, що син повернеться з війни

Роман Дубінський в жовтні пішов на службу в військо, мама провожала його 6 жовтня і відтоді не бачила, доки Героя не привезли додому.

“25 числа (лютого — ред.) опівночі ми з ним переписувалися. Я ще йому написала два останні речення: “Люблю тебе, синочку. Кожна мить — з думкою про тебе”. І писала цю фразу, і так мене сльози душили. То він ще прочитав. А потім його найкращий друг, у президентських військах служить, їх разом забрали, мені розповідав: “Окупанти прорвали блокпости та увійшли в Київ. Їх усіх підняли на підтримку блокпостів і Ромчикову частину підняли теж. І коли вони виходили з частини на підтримку блокпостів, то ворог уже був під частиною, і розстріляв усю колону”.

В ту ніч вона міцно спала, тільки кіт, якого врятував Роман і який ввесь час спав на його ліжку – як ніколи будив їх.

“І поки Романа не було, він спав на його місці. І тієї ночі він спав там. Десь о 6:00 кіт почав дзвонити Ромчиковими медалями. Виходить, коли почалася війна, то ми не спали, кожні чотири години переписувалися із сином. А тієї ночі ми так міцно спали, а кіт нас збудив.

Так десь через 15-20 хвилин кіт знову задзвонив, а десь о 7:00 Муркусь задзвонив так сильно, що ми з мамою встали та почали поратися.

Я глянула, що син вночі був у мережі, і вже ніби щось відчула. Написала йому: “Напиши мені, що у тебе все добре”. Та й пішла рубати дрова. І почула у новинах, що вночі напали на якусь військову частину. Прибігла до хати, кажу: “Мамо, перепитай, в якій частині Ромчик служить?” А мама каже: “Та лиши дитину, хай поспить, він — з чергування”. А за декілька хвилин прийшли із селищної ради повідомити, що немає вже сина”, – пригадує мама.

Він народився в грудні, коли падав сніг і ховали його в березні теж зі снігом.

“1 грудня і то так пам’ятаю: таке все було сіре, снігу не було. А о 9:30 народився і почав падати сніг. Такий, знаєте, як то перший сніг — світлий, чистий. І коли був похорон, 10 березня, теж усе було таке сіре, таке небо було сіре. Коли вже прийшли на цвинтар і почали труну опускати – звіявся вітер. Навіть не знаю, звідки ті хмари нагнав. І в секунді такий сніг почав падати. І все вкрив у секунді білою ковдрою. Біля мене мама стояла, а я ще кажу: “Прийшов до мене Ромчик зі снігом і пішов по снігу”.

Він спішив жити, вже в 14 років їздив з нею на роботу в Польщу, купив собі перший велосипед сам.

“Він собі повністю придбав усе до школи: одяг, взуття, зошити, сумку, перший мобільний телефон сенсорний. І кожного літа почав шукати собі роботу. Брався за будь-яку. Згодом допомагав хлопцям на СТО і пішов вчитися по автоелектроніці”, — розповідає Анна Роздільська.

Прадідусь Романа теж воював за Україну і відбув 6 років на засланні і часто школярам розповідав про минуле.

“Мама Романа — вона з такої родини, де пропагувалися патріотизм, самовідданість. Там такий дідусь був, він пройшов складне життя. Але він казав: “Дивіться, вважайте. Вважайте, бо він ніде не дівся. …сидить там і  чатує. І буде хвилина, коли вони не залишать нас у спокої. Прийдуть сюди за нашою душею”, — цитує Павла Лаврука директорка школи с. Лисець, Марія Солтан.

Прадідусь Павло Лаврук дуже цінував дружбу із пластунами, каже Анна Роздільська, не дивно, що Роман з 8-ми років в Пласті. Тоді дідусь подарував йому відзнаку 1946 року. На ній вигравіювана дата післявоєнної зустрічі пластунів, тепер ця нагорода передана в «Пласт».

“Швидше за все, цю зустріч організували у діаспорі й прадідусь Романа відвідав її. Тут написано рік заснування організації — 1911 та рік зустрічі — 1946. Про відзнаку ми дізналися, лише коли матір вирішила передати її нам, — каже ройовий Олег Бабецький.

Зараз жінка втратила сенс життя, каже, що просто не розуміє навіщо їй те все без нього.

«Я така трохи сувора була з ним, за дещо себе інколи картаю, але завжди старалася з ним бути йому другом. І оті фото, які саме я робила, кожен день пам’ятаю, куди ми з ним і де ми їхали. Але ми, коли їхали, нам нікого не треба було. Ми собі про щось розмовляли, гуляли”, – каже вона.

Вона зовсім не жаліє, що не створила нової родини, бо й неї був син.

“Ні про що не жалію, ні про що. Кажу, маю такого сина, що я ні про що не жалію. Якби мені сказали, що я можу прожити життя спочатку і якось усе поміняти, то я б у жодному разі нічого не міняла, бо я, кажу, маю надзвичайну дитину. Все одно чекаю, що він повернеться додому”, – каже Мама.

За матеріалами Суспільного.

10/18/2022

You cannot copy content of this page