Я по життю була нічим не помітна. Завжди траплялося так, що у наших родичів діти були прикладом для наслідування. Син тітки Галі умів грати чудово на скрипці, вона вічно хвалилася навичками гри свого сина.
А мене вона називала сірою мишею, мовляв тому, що я нічого не вмію робити.
Дочка рідної сестри моєї мами професійно займалася в’язанням, вона могла добре в’язати як одяг, так і іграшки. Так це теж було приводом ніс задерти і доводити, що «моя доня найкраща».
Ну, а я що? Я любила книжки читати та була в мене мрія – відкрити свій власний ресторанчик у стилі Парижа. Любила я Францію і ось хотілося мені, щоб у нас у місті був такий заклад. Я розуміла, що це дуже складно організувати. Але мрія є мрія. На мене родичі дивилися як на не зрозуміло кого. Тому що я не мала якихось здібностей, якими можна було похвалитися. Я не грала на музичних інструментах, не вміла щось в’язати та й у навчанні я була не відмінницею.
Отак і проходило життя серед наших родичів у постійному суперництві. Хто кого, так би мовити. Коли діти багатьох родичів закінчили школи, то почали вступати до університетів. Знову ж таки пішли хвастощі, хто куди і в кого краще вийшло.
А я пішла на економіста. Так, багато хто мені казав, що це не затребувано, краще б на лікаря, чи інженера. Але не на економіста, ніхто мій вибір не оцінив. Як шкода, що мені було глибоко начхати. Загалом, як ви вже зрозуміли, я була сірою мишею для всіх цих людей. Навіть мої батьки за мене раді не були, що я по життю робила те, що для себе вважала корисним, а не що батьки мені скажуть.
Доля мене одного разу звела з чоловіком, який, як не дивно, був старший за мене на 20 років. Звичайно, коли родичі дізналися про мої стосунки з цим чоловіком, то мене відразу ж стали з усіх боків засуджувати, мовляв, я розумом рушила. Адже ця людина мені мало не в батьки годиться. Навіть мої батьки засудили мене за мій вибір, назвавши його нерозважливим.
І нікому б на думку не могло прийти, що я просто люблю цю людину, як і вона мене. Коли я познайомилася з ним, то знала про нього тільки те, що він у своєму житті мав лише одні стосунки з дівчиною, але ніколи не був одружений. Він сказав, що працює звичайним менеджером. Але мені було байдуже.
Але найбільшим подивом для мене стало те, що мій чоловік через чотири місяці наших стосунків зізнався в тому, що насправді є серйозним бізнесменом, і він не звичайний менеджер. Він пояснив свої дії тим, що не хотів би, щоб до нього тягнулася жінка лише через гроші, а не через кохання. Так ось він був певен, що я його справді люблю.
Я не ображалася на нього, хоч могла б. Але я зрозуміла його позицію. Тоді ми переїхали жити до його великого котеджу. А квартира, яку, як він мені казав, що винаймав, насправді була його і він її зараз почав здавати.
А ще він знав про мою мрію, про те, щоб відкрити ресторан у французькому стилі. І він допоміг мені здійснити мою мрію. Майже через рік у мене відкрився новий власний ресторан, а освіта економіста дуже допомогла мені у веденні ресторанної справи.
Все почалося коли родичі дізналися як я почала жити. Мої батьки, які ніколи мене особливо ні в чому не підтримували, почали розповідати всім, яких висот я досягла і що я вже живу мало не в палаці. Це ж треба, ніколи в мене не вірили, а тепер усім хваляться мною. І вже якось забули вони про те, що мій обранець, а тепер ще й чоловік, на 20 років старший ніж я.
Але це дрібниці. Про мене тепер згадали і тітка Галя, і сестра матері та інші родичі. Вони знали, що в мене є ресторан. Зустрілася я зі своєю тіткою, яка мене, як я пам’ятаю, називала сірою мишею. Відбувся у нас наступний діалог:
— Ой, Надю, як ти погарнішала, привіт красуне! — з усмішкою до вух звернулася тітка Галя.
— Вітаю.
— Слухай, я чула, що ресторан маєш?
— Так є. А що?
— Та ось мій син одружується, треба було б весілля відсвяткувати. Чи можеш надати свій ресторан безкоштовно?
— А з чого б це безкоштовно? — зовсім я була здивована такою пропозицією.
— Ну як чого, вважай, що це буде твій подарунок молодятам на весілля. — так само гидко посміхаючись прошипіла тітка.
— Ага, розбіглася. Я пам’ятаю, як хтось мене «сірою мишею» називав, а тут уже раптом я мушу ресторан безкоштовно вам дати. Обійдетеся.
— Ох і хамка ж ти, не змінилася ні скільки.
— Ну, я вас зрозуміла. Всього найкращого!
Що я хотіла донести цією розповіддю? Можливо, я не тактовно повелася, але тим не менше, не треба бути лицемірами. Воно того не варте.
