Відплата (частина 1)
Донька.
У Марти було звичайнісіньке життя: тато, мама, садочок. Але далі тато пішов і залишилися мама і садочок. Мама трохи погорювала і продовжувала жити, як вона казала «для дитини».
На свою копійчану зарплатню на заводі намагалася робити все аби її Мартуся не виглядала гіршою за інших: сама шила їй плаття з тканини, які вдавалося придбати «по блату», купувала в інших вживане взуття, а далі трохи лаку, трохи вакси і таких милих черевичків і в багачки не було.
Йшла щаслива Мартуся з двома великими бантами в школу з мамою за руку і не здогадувалася, що та з жалем дивиться на дітей, яких в школу веде тато…
А далі все змінилося і у них в квартирі з’явився чоловік. Тепер мама крутилася більше навколо нього, ніж біля Мартусі. Дівчинка вередувала і протестувала, але кілька виховних уроків від вітчима і дитина зрозуміла, що більше мама не її.
Дитяча образа посилилася, коли мама сказала, що скоро у неї буде братик або сестричка. Мама сяяла від щастя, а дівчинка чітко зрозуміла, що увага матері тепер буде біля малюка, а вона знову посунеться. Так і сталося.
Сестричка Софійка забирала всю мамину увагу, але до капризів Мартусі долучився і вітчим. Чоловік вирішив, що він настільки повноправний хазяїн в цьому домі, що всі мають йому коритися. Додавши собі стимулу кількома чарчинами, він влаштовував родині такі концерти, що його жіноцтво через багато років згадувало, як готувалося до приходу батька: ховалися всі гострі предмети, всі ходили навпочіпки, щоб не розбутити його сон і його «педагогічну» натуру.
Мама відтоді стала дуже задумлива і якось взяла своїх дівчат і поїхала до мами в село.
Поки Мартуся і Софійка гралися на вулиці, розпачена жінка говорила матері:
– Нехай вона побуде у вас, мамо, бо нас він не чіпає, а вона не розуміє, що треба мовчати. Він не її батько і вона не має такого терпіти.
– Ох, Лідо, Лідо, – лиш хитала головою мати, – Треба тоді було того?
– Вже пізно говорити. Вже як є, так мушу терпіти.
Мартуся дуже довго плакала за мамою, вона не розуміла, за що її так покарано. Вона кожного разу просила маму:
– Я буду дуже слухняна, мамо, я хочу додому!
Ліда строго дивилася на доньку і казала, що вона не приїжджатиме, якщо та таке говоритиме.
Марта вступила в підлітковий вік і всі свої негаразди виміщала на бабусі, адже та так само винна, як і мама – якби її не було, то вона б жила з мамою. Не оминала про це сказати старій жінці в очі.
А в 16 років Марта привела на світ маля… Дівчина не розуміла, як так сталося і чому вона тепер має до кінця віку жити з слинявим Сашком, який їй навіть не дуже подобався.
Батьки зійшлися та порадилися, що раз така справа, то треба зробити все по-людськи. Сумнішої нареченої світ не бачив, вірніше зліснішої.
Маленька донечка не додала Марті любові. «Через тебе» – це стало улюбленим виразом, який Марта говорила доньці всі ці роки.
– Через тебе я мушу жити з твоїм батьком.
– Через тебе я не здійснила жодної своєї мрії.
– Через тебе я не живу по-людськи.
– Через тебе у мене зіпсувалася фігура…
Не встигла Марта й оглянутися, як на носі п’ятдесят, а їй навколо всі винні. Якби не вони всі, то Марта б… Ох, якби вона гарно жила, якби не всі ці людці, які її оточують. Якби не донька, якби не чоловік, якби не бабуся, якби не вітчим і найголовніше – якби не сестричка та мати. Ось ці дві жінки зруйнували її життя.
Від бабусі Марта дізналася, що мама тяжко занедужала.
– І що? Мені тепер її лікувати? В мене на своїх грошей не вистачає!
– Вона просто хоче приїхати, – говорила бабуся, – Попрощатися…
– Мені її прощання до одного місця!
Коли схудла постать матері стала на її порозі, Марта не відчинила дверей. Мати довго стояла під дверима і кликала її, але та не відзивалася. Материні благання були музикою для її серця. «Прийшла і скиглить! О, ти ще не так заскиглиш, ти ще відчуєш, що я пережила! То тобі за мене таке покарання, матусю», – думала і усміхалася.
Матері не стало через кілька місяців, але Марта не поїхала ні на панахиду, ні на цвинтар.
