Батьки дали їй ім’я Наталя, і, може, саме воно — таке округле, надійне — й визначило і зовнішність, і вдачу, і поведінку. Вона така ж кругленька, з темними природними кучериками («Якийсь брюнет у роду постарався», — сміялася мати), але із світлими, теплими, розумними й розуміючими очима. У її товаристві також тепло й легко, всі крапки над «і» розставлені, нема місця для суму, а якщо він і налетить, то відразу й відлітає, і знову співрозмовник сповнюється віри в те, що завтра неодмінно стане краще.
Наталя Семенівна ледве ходить: далася взнаки проблема, якої зазнала вже у зрілому віці, а на операцію не наважилась, однак про свої болячки розповідає, наче підсміюючись над собою. «Я оптимістка!» — стверджує. І це при тому, що пенсія невеличка і в будні — майже цілковита самотність. Облаштовує своє життя так раціонально, так уміє затулити дірки, що іншим не завадило б повчитись. Продуктів у неї завжди запас: є зайва пляшчина олійки, крупи, ще дещо, аби, коли хтось завітає на гостину, накрити гарний стіл. По-справжньому гарний — із полотняними серветками, акуратними скибочками хліба у вазочці, до блиску відмитим чайним сервізом, який дістає із серванта («навіщо його берегти, живемо ж сьогодні»).
Отак сидимо, чаюємо, і розмова заходить про сокровенне — оту романтичну історію, яка є в житті кожної жінки.
…Травень. Вишні цвітуть так, що все навколо, здається, в цій білій піні. Вечірньої пори на затишне подвір’я одного з будинків, що відразу після війни виросли в столиці, ступають двоє юнаків. І — до чоловіків, які «забивають козла» за столом під розлогою липою. «Скажіть, чи не проживає тут дівчина Наталя з довгою кучерявою косою? У неї якесь «пташине» прізвище». Ті переглядаються. «Ми вже всі довколишні двори обійшли… Десь тут вона має мешкати», — дивляться запитально хлопці. «Натка? Та ось же вікна її квартири, на першому поверсі», — ляскає себе по лобі один із чоловіків. Двері хлопцям відчинила сувора на вигляд жінка. «Так, Наталка тут живе, а вам навіщо?» — міряє хлопців поглядом господиня. «Та, — затинаються вони, — нас дуже просив розшукати її один наш товариш. Він… закохався». «Ану йдіть звідси! — сердиться жінка. — Хто ви такі, звідкіля, мо’, якісь пройдисвіти». Хлопці майже тікають, але мета досягнута — ось вона, заповітна адреса для їхнього вірного друга, який служить в армії.
А почалось усе на вечорі танців, які влаштовувалися тоді, в шістдесятих, просто неба. Наташа стояла в колі подружок, і її увагу привернув широкоплечий русявий юнак. «Який красень!» — подумала. Саме залунало біле танго. «Запросити? Ні, не наважусь», — часто забилося дівоче серце. А він глянув на неї і ніби підбадьорив поглядом. Рука піднялась наче сама собою, і Ната прошепотіла: «Можна вас?». Вони закружляли у танці, зав’язалася розмова. Олександр розповів, що прийшов у відпустку з армії, служити йому ще рік, у Вірменії. Ах, який то був романтичний вечір! Гуляли алеями, не могли наговоритись. Провів її у не знайомий для себе район, але не до самого будинку: дівчина не дозволила. А назавтра він від’їжджав. Попросив прийти на вокзал. Наталя прибігла майже перед відходом поїзда. Тільки й устигли перемовитися кількома словами. Її останніми були такі: «Мабуть, забудеш ти маленьку Наташу». «Ні-ні, я напишу!» — долинуло до неї. Лише тоді дівчина згадала, що не дала своєї адреси, сказала тільки прізвище — Галкіна.
І він таки розшукав її з допомогою своїх вірних друзів, і ось вона розпечатує довгожданий конверт, а звідти випадає фото з написом: «Дівчині з травня».
Які листи він писав! Ніжні й мрійливі, у дусі того часу: «Незабаром ми освоїмо космос! У всьому світі побудуємо комунізм! Ми з тобою будемо жити довго і щасливо, а помремо в один день!». Її відповіді були набагато стриманіші, земні, майже буденні. Розповідала про своє навчання на вечірньому відділенні технікуму, роботу, батьків. А потім, за рік із гаком, дзвеніло їхнє весілля. Біла сукенка, коротка за тодішньою модою, пошита подругою, черевички-«човники», величезний букет хризантем…
«Він так і залишився мрійником на все життя, — каже Наталя Семенівна. — Майже в усьому бачив тільки хороше. Зустріне цікавого чоловіка — відразу характеристика: «Дивовижної душі людина!» Але коли доводилось бачити якусь підлість, тут уже себе не стримував, міг і круте слівце загнути. Я його опускала на грішну землю, допомагала, завжди була поруч».
Справді. Знаю, що, коли стяглися на недорогий автомобіль, дружина пішла на курси разом із чоловіком, а потім, сидячи праворуч, ненав’язливо нагадувала: «Сашо, там ямка на дорозі, пам’ятаєш? Давай отут проїдемо, так швидше». Хтось, можливо, підсміювався з такої опіки, але Олександр не зважав: «Вона мій штурман, між іншим, із феноменальною пам’яттю». І так в усьому. Як резюмували одного разу давні друзі, все своє життя Наталя побудувала так, щоб зробити кращим життя свого чоловіка. І при цьому — ніколи не принижуючись, із почуттям власної гідності.
Музика їхнього спільного танцю грала 32 роки. А потім Олександр занедужав. Рік відчайдушної боротьби, і чоловіка не стало.
Залишились спогади. Син, онука. Величезна кількість світлин. І одна — особлива, на звороті якої майже вицвіли чорнильні слова: «Дівчині з травня».
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Лариса Лаврененко.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
