Тоня дуже важко звикала до великого міста. Вона розгублювалася на дорогах, стомлювалася від шуму, не могла зосередитися в торговельних центрах…
Але мусила звикати: треба ж учитися. В ті часи вступити в медучилище після базової освіти було непросто, витримати конкурс у сім чоловік на місце випускниці невеликої сільської школи – майже нереально, але вона справилася. Проте справитися зі своєї ностальгією за рідним селом було неймовірно важко.
Тоня була третьою дитиною в багатодітній родині тата-тракториста і мами-доярки, де крім неї зростали два старші брати-близнята, що якраз проходили службу в аpмії, та дві сестрички-школярки. Хоч батьки й заробляли відносно немало, але сім’я не розкошувала.
Щоб усе було, як у всіх ровесників і ровесниць, діти змалку працювали. О п’ятій годині ранку батьків уже не було вдома: мама на ферму, тато в поле. О шостій вставали діти: хлопці – дров нарубати й трави накосити, Тоня – корову подоїти, молодші – курей-качок нагодувати.
Батьки синами й доньками не могли нахвалитися, всіляко заохочували, купували їм, що просили, мовляв, вони заслужили, тим більше, що й вчилися діти непогано. Дітям це дуже подобалося, тож старалися, відчували себе самостійними.
В тата ночами боліли й затерпали руки від важкої роботи, тож він бажав для синів кращої долі, радив вступати в технікум. Але сини пішли вчитися в училище на механізаторів, мовляв, і екзаменів складати не треба і переживати – вступлять-не вступлять, потім два роки за направленням хтозна-де відробляти, а в селі коло тата в них завжди буде робота.
До випускного класу Тоня так і не вирішила, куди буде вступати. Але прийшов час визначатися. Вона дуже любила тварин, тому навіть була думка подати документи в зооветеринарний, і повернутися в село після закінчення, але мама стала відмовляти: не досить того, що я з тої ферми не вилажу, ще й ти хочеш долі, подібної до моєї.
І робота тобі тут не світить, ветеринару нашому ще далеко до пенсії. А тут із пропозицією прийшла мамина сестра, фельдшерка сільського медпункту, жінка передпенсійного віку, щоб племінниця вступала в медучилище, за чотири роки замінила її, бо їй вже сьогодні важко ночами на виклики ходити.
Тониній мамі сподобалася пропозиція сестри, а донька обіцяла подумати. Дівчина дуже любила село, тут відчувала себе, як рибка в воді.
Себе Тоня вважала не такою, як усі, непоказною та навіть несучасною, ровесниці її не розуміють, ніхто з нею не дружить. Вона змалку була соромливою й нерішучою, замисленою й мовчазною. Село підходило до її романтичної вдачі.
Дівчина зором і серцем ловила ті короткі миті, коли сходить сонце, бо на довге милування світанкового часу не вистачало, зате довше милувалася заходом, і йшла спати, стомлена раннім вставанням і денними клопотами. Як вона буде без цієї краси в чужому місті, але задля того, щоб повернутися сюди, треба все витримати.
Важко було Тоні і до гуртожитку звикати, хоч тато вважав, що їхній родинний гурт «7Я» – то гарна школа для колективного життя.
Привчена з дитинства ледь не з курми спати лягати дівчина вже куняла, а гуртожиток тільки оживав, будив її галасом і сміхом, і всі питали, чи вона не захворіла часом. Зате вранці сонні дівчата бурчали: ну що ти ходиш, дай ще годинку поспати. Але це були ягідки.
Більше дівчат дратували Тонині плачі у ванній, звідки виходили з червоними очима та виправдовувалась алеpгією на шампунь. Бо дівчата насолоджувались волею без батьківського контролю, принадами міста: кінотеатри, магазини й перукарні на кожному кроці. Тільки б гроші, яких постійно не вистачало, бо не всі на стипендію витягали свою успішність у навчанні. Котрій вдалося зекономити на їжі, гайда зачіску міняти, робити модну стрижку й манікюри, купувати парфуми, туші й помаду, креми та пудру діставати(совкові часи прославилися дефіцитами).
Навівши красу, гайда в кінотеатри. А культпоходи групою в драмтеатри, музеї, цирк – то взагалі велике свято. Тільки після уроку в Анатомічному музеї медінституту Тоня на якийсь час засумнівалася, чи не помилилася вона із вибором професії, і переконувала себе: лікувати людей – це ж так благородно.
Врешті решт Антоніна адаптувалася до своєї тимчасової урбанізації, подружилася з косметикою, після пар спішила з дівчатами в кінотеатр на популярного в ті часи «Фантомаса».
Та більше імпонували дівчині драмтеатри, їх у цьому місті немало. Словом, Тоня прагнула культурно зростати, використовувати всі можливості, бо коли працюватиме в селі за цільовим направлення, що його ледве добилася тітка, їй буде не до спектаклів.
Дівчині вже не вистачало культпоходів, її цікавили не тільки місцеві вистави, а й гастролі інших театрів, тому квитки замовляла, потім просила і майже благала котрусь із однокурсниць скласти їй компанію.
Студентське життя – це не тільки навчання й практика, це ще й нові знайомства, захоплення й перше кохання. Майже в кожної з їхнього курсу вже був хлопець.
Про Тоню позаочі говорили, що вона навряд чи колись вийде заміж, занадто серйозна, якась несміяна, не розуміє жартів, і сама ніколи не жартує, не вміє загравати, ще жоден хлопець не зацікавився нею.
Коли в черговий раз Тоня збиралася в театр, піти з нею погодилися дві одногрупниці, Зоя та Оля. Дівчата були такі красуні, вишукано вдягнені у вечірні сукні з коштовними брошками, з модними зачісками, перснями на пальчиках, браслетами вище зап’ясть. На їхньому фоні аж занадто худорлява Тоня була, ніби молодша сестра-підліток однієї з них, якій старші ще не дозволяють робити яскравий макіяж, хоч очі в неї все-таки були злегка підведені, підфарбовані вії та ледь помітна помада.
У дівчини була єдина сукня на всі урочисті заходи, сусідками з кімнати іронічно названа театральною, і жодної прикраси. Біжутерію вибаглива Тоня не терпіла, а золото-срібло в країні тоді було у великому дефіциті, та навіть якби у вільному продажі було, ще собі дозволити такої розкоші не могла.
Проте вона через це не комплексувала. Що в світі може зрівнятися із зустріччю з високим мистецтвом?!
Той похід у театр кардинально змінив життя Тоні. Під час антракту трійка дівчат вийшла в буфет поласувати коктейлем. Несподівано з’явилися спонсори в образі двох юнаків. Дівчата від пригощань не відмовлялися.
Молодь перезнайомилася, потім поділилися враженнями від гри акторів, хлопці запропонували після спектаклю провести дівчат до гуртожитку. Після дзвінка Борис і Антон з партеру оглянулися на балкон, де на найдешевших місцях сиділи дівчата, по закінченні вистави очікували їх у вестибюлі. Так склалося, що хлопці одразу визначилися, кому яка припала до душі.
Тоня була ніби зайвою, але наївна дівчина цього не помічала, вона ще перебувала під враженням від спектаклю і натхненно продовжувала обговорювати гру кожного актора, радіючи, що зустріла справжніх театралів.
Її супутницям це вже було нецікаво, переводили розмову на іншу тему, чекали від хлопців пропозицій зустрітися знову. Перша пара, Антон і Зоя, на кілька кроків віддалилася, було зрозуміло, що домовляються про перше побачення.
Друга дівчина, Оля, таким поглядом міряла Тоню, що інша на її місці давно б зрозуміла, що треба залишити цю пару, сказати «па-па» і побігти в гуртожиток. Але Тоня все ще перебувала в полоні своїх вражень, щось знову згадала, але тільки почала: «А ви звернули увагу, що…», як її безцеремонно перебила подруга: «Тоню, чи не пора тобі вже спати, ти ж у нас любиш рано лягати».
Здається, тільки тепер до неї дійшло, що нікому вже більше не цікаво далі говорити про виставу, що в них уже інший інтерес. Та не встигла присоромлена дівчина попрощатись, як Борис сказав: «Справді, давайте прощатись, бо зараз гуртожитки позачиняють.
А з тобою, Тоню, давай зустрінемось завтра в парку біля фонтану перед Оперним, ознайомимося з репертуаром, прочитаємо афішу, можливо, вдасться придбати квитки».
Оля була не те що вражена, Оля була просто шокована тим, що трапилося в останню хвилину. Як? Чому? Їй сподобався цей хлопець, і вона йому. Він так на неї дивився, здається, навіть не слухав, що лепетала ця простачка. І на, маєш.
У гуртожитку Оля всю свою злість вилила на Тоню: яка вона немудра, та яка недалека, як уміє все зіпсувати, і хлопця такого вона не варта, він з неї просто посміється, і хай вона на рантку(побачення по-львівськи) йти не сміє, бо з нею на курсі ніхто розмовляти не буде.
І, справді, ніхто з дівчат у цей вечір не заступився за Тоню, вона проплакала майже всю ніч. У неї вперше в житті тьохнуло серце, коли хлопець запропонував їй зустрітися, вона зрозуміла, що сподобалася йому. А, виявляється, він настільки гарно вихований, що вирішив делікатно вийти із незручної ситуації.
Якщо вона завтра зустрінеться з ним, вони просто порозмовляють і все. А зустрічатиметься він з Олею. Отже, нікуди вона після пар не піде.
Наступний день приніс Тоні прекрасний сюрприз. Після третьої пари черговий відшукав дівчину і сказав, що її чекають у вестибюлі. «Може, батьки приїхали, – подумалося Тоні.
Збігши сходами, дівчина потрапила в обійми братів, що повернулися з аpмії. Не могли перебороти цікавість Оля та Зоя, тож також пішли глянути, чи не Борис часом, а побачили таких красенів, що не проти були б познайомитися з ними, якби не вчорашня сварка з їхньою сестрою.
З останньої пари Тоню відпустили, щоб побула з братами. Після прогулянки містом дівчина провела братів на вечірній поїзд. Коли повернулася в гуртожиток, вахтерка віддала їй конверт без зворотної адреси, сказала, що залишив якийсь хлопець. «Що сталося, Тоню? Чому ти не прийшла? Я довго чекав. Давай зустрінемось завтра».
Наступного дня між парами до Тоні підійшла Оля, щоб вибачитися, мовляв, наговорила зайвого, не ображайся, а давай до нас у компанію, підемо на концерт, «Смерічка» до нас приїжджає.
«Вибачаю. Дякую. Ні, не цього разу», – холодно відповіла Тоня. Після занять дівчина таки зустрілася з Борисом. З того часу їхні побачення були таємницею, але до пори, до часу, поки не вирішили одружитися.
