Коли я увійшла у двір, свекор аж сполотнів. Я не очікувала від нього такої вправності, але він у дім не побіг, а просто полетів підстрибуючи. Вийшов, білий мов стіна: “Як ти могла? Узяла? Ти узяла?”.
Мабуть, мама моя відчувала ще до весілля, що буде от так, бо ж попереджала мене про те, що їхати до чоловіка в село із міста не варто. Вона не слухала мого співу про свіже повітря, добрих людей і власної справи. Говорила пророче: “Тікатимеш гублячи капці ти із тієї краси. Не завжди добре спати там, де гарно стелять”.
Заміж я вийшла вісім років тому. Зі своїм чоловіком ми ще студентами познайомились. Зустрічались два роки і якраз перед захистом диплому зіграли весілля.
Марк із села родом. Його батьки мали власні поля де вирощували дерева на продаж. Для душі мама його займалась і квітами. Я закохалась у поле лаванди і хризантем. Такої картини ніколи і ніде не бачила.
Для мене дім чоловіка майбутнього був чимось казковим і небаченим. Подвір’я заповнене квітами, басейн і альтанка із мангалом і коптильнею. Сам дім на два поверхи із панорамними вікнами на поля із квітами.
Для мешканки столичної Троєщини, то був палац царський. А ще, коли майбутня свекруха сказала, що другий поверх, який був по-суті, окремим житлом із власним входом, вона нам віддасть, то я не мала сумніву у тому, що попереду у мене райдужне і забезпечене сімейне життя.
От тільки мама була проти того, аби я в село їхала. Вона мені доводила, що я їду не в казку, а в гної і важку працю. Її, на відміну від мене, не зачарував ні дім, ні двір. Навіть навпаки, вона додому повернулась геть без настрою, ще й плакала.
Спочатку, я радо узялась допомагати свекрам у всьому. Мені справді подобалось доглядати за квітами, пересаджувати кущі ягідні, а чи обрізати малину. Навіть те, що я була вже при надії не заважало мені “порпатись” у теплиці.
Першим “дзвіночком” стала купівля коляски для нашої дитини. Я собі спокійно із чоловіком обрала таку, як нам сподобалась і яка, на мою думку, мала б бути зручною для мене особисто. Для мене стало справді неприємним сюрпризом те, що свекри із нашого вибору тільки посміялись і придбали таку, як сподобалась їм.
Коли я хлипаючи запитала чоловіка як то я маю спускати із другого поверху таку важезну коляску і чому хлопчик мусить їздити у жовтій, він лиш плечима знизав: “Тато і мама платять, то що я можу зробити, дякуємо і за це”.
Те ж і з одягом дитячим. Замість повзунків і дитячих “чоловічиків” я отримала купу пелюшок і розпашонок. Свекруха вважала що так буде вірно і завзято вчила мене пеленати немовля. Про те, що цього уже давно ніхто не робить, вона і чути не бажала. Бачте, так її баба робила, мама і вона, то хто я така, аби розповідати, як треба?
Усі гроші у нас були “спільні”, от тільки розпоряджались ними лиш свекри. Коли я просила у чоловіка щось придбати, то чула, що мушу написати список, а потім тато із мамою придбає, що треба. От тільки купували вони все на свій розсуд і не зважали на те, що потрібно було насправді.
Знаєте, я вже заздрила робітникам найманим, що працювали у свекрів. Їм за день гроші платили хоч, а от я працювала задарма, адже все довкола було “наше”.
Речі мені привозили свекри із міста. У них була знайома на ринку, от у неї по закупівельним цінам вони і купували.
— Ти у нас, мов лялечка ходиш. – говорила свекруха милуючись на чергову, придбану нею обновку.
От тільки я б ніколи не одягла такої курточки, а чи пальта, адже то було “не моє”. Одного разу, я аж розплакалась побачивши нові штани у клітинку. “Дуже модні” – нахвалювала їх свекруха, однак я такого точно носити не хотіла. Так і сказала, що хочу речі, які сама б могла обрати. В результаті почула від чоловіка яка я невдячна, а від свекрів тритижневий бойкот і ображене мовчання.
Знаєте, мені щиро заздрили і подруги, які на гостину до мене приїздили, і знайомі із села. Ну а, як не заздрити багатому дому і дорогій машині. Для онуків свекри нічого не шкодували і діти мали все, чого лиш їхня душа бажала. Напевне, саме тому я й прожила там вісім років. Вмовляла себе, що маю щастя і закривала очі на “дрібні” непорозуміння.
Терпець мені урвався цієї весни. Хто має сади і займається квітами, той зрозуміє, що то дуже гаряча пора. Продажі ішли гарно і ми не встигали зробити усе, інколи аж до ночі працювали.
У мене була зустріч однокласників у Києві і я мріяла туди поїхати. Свекруха сказала: “добре, тобі потрібне плаття” і привезла із міста наступного дня щось таке, що підійшло б пані її віку, але точно не мені. Оті велетенські квіти і стрази, ну як у такому іти?
Тоді я вперше зробила так, як вважала правильним: узяла гроші і поїхала в місто. Вперше за останні вісім років я придбала те, що було мені до смаку і в чому я могла б почувати себе впевнено. Узяла плаття, гарні туфлі і пальто.
Як тільки я із покупками у двір увійшла, мій свекор сполотнів. Побіг у дім і вискочив уже за хвилину хапаючи ротом повітря. Бачте, його обурило, що я витратила на себе аж 5 тисяч, а головне, без їхньої участі.
Сцена була така, що уже за кілька годин я узявши дітей їхала у Київ до мами. Чоловік слухав тата і маму у стороні, і навіть слова на мій захист не сказав. Коли я домовлялась про авто, яке нас у місто вивезти повинне було, він також слухав мовчки.
У мами я восьмий місяць живу діти ходять тут уже до школи, а я вийшла на роботу. Ніби як уже й звикли, обжились, але чоловік спокою не дає – кличе мене “додому”.
— Ну чому ти там сама сидиш? Приїзди, я все зрозумів, віднині все буде інакше. Я побалакав із татом і з мамою, вони також впевнені, що все треба міняти. Тепер ми будемо окремою сім’єю зі своїм бюджетом. Обіцяю.
Знаєте, дітям важко призвичаїтись у місті, тут у них поки друзів немає, та й життя в квартирі далеко від тата для них поки важке і не зрозуміле. Ніби, як заради дітей варто було б і повернутись.
Але моя мама категорично проти того, аби я поверталась. Говорить, що зміниться все лиш тоді, як ми житимемо окремо від свекрів. Запитує, а з чого ж буде складатись “наш бюджет”.
Я дуже розгубилась, просто не знаю, як мені і бути. Кого слухати: маму, а чи свого чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
