У шістдесятих роках я працювала секретарем виконкому сільської ради. І треба ж таке — 31 грудня викликають мене телеграмою до райцентру на семінар. Хтось із керівництва дуже пильнував, щоб народ не почав завчасу святкувати. Робота є робота — поїхала.
ДО МІСТЕЧКА кілометрів сімнадцять. Їду рейсовим автобусом, відсиджую семінар, на вулицю виходимо не в сутінки, а в темряву. Взимку день як горобиний скік — о сімнадцятій годині глупа ніч.
На останній рейсовий автобус до мого села я запізнилась, отож сідаю на той, що їде до сусіднього. Він довезе мене лише до траси, від якої до дому — шість кілометрів.
Добре, що разом зі мною на шосе вийшла ще одна жіночка. Йдемо степом, віхола виє-завиває — з напрямку збиває. Де того орієнтира шукати? Глип — аж щось чорніє. То, мабуть, думаємо, купа сіна випала з хури, коли колгоспні їздові корм худобі везли. Ступаємо одна за одною, сподіваємося, що зорієнтуємось по тому стіжку та на дорогу вийдемо, і раптом я шугаю в якусь яму! Виявляється, то чорніло не сіно, а провалля. На щастя, моя супутниця спромоглася визволити мене зі снігового полону.
Нарешті рідне село. Заходжу до своєї хати, ніби зі снігу зліплена, мої домашні вже й про зустріч Нового року забули — так за мене непокояться. Зраділи мені дітки, чоловік, свекри, з якими ми разом жили, а тоді давай сміятися й казати, що на цьому мій робочий день ще не закінчився.
Виявляється, поки я їздила на семінар, до мене додому кілька разів приходив молодий односелець Микола. 31 грудня якраз виповнився місяць, як вони з нареченою Тетяною заяву на реєстрацію шлюбу подали. Звичайно, я пам’ятала про них, але, гадала, зареєструю їм шлюб першого січня. Куди ж зараз, якщо в мене ще зашпори не відійшли, та й до зустрічі Нового року дуже мало часу залишається.
А чоловікові батьки в один голос: «Микола вже тричі до тебе приходив. До того ж переносити дату реєстрації шлюбу, кажуть старі люди, не годиться — щастя в молодят не буде!»
Після цих слів лунає стук у двері, й до хати заходить сам Микола.
— Колю, — кажу, — змилуйся, я щойно з райцентру, ще, бач, у пальті стою, та й голодна — жах. Приходьте до сільради завтра…
А він відповідає, що з хати нашої не піде, поки не погоджуся їх з Танею негайно зареєструвати. І закон, мовляв, на їхньому боці.
— А як же Новий рік? — вдаюся до останнього аргументу.
— Так разом і зустрінемо! — широко всміхається нетерплячий наречений.
Під акомпанемент віхоли пішли ми з молодятами та моїм чоловіком до сільської ради, і в останню годину старого року я привітала Таню й Колю із законним шлюбом.
Ми з чоловіком крикнули: «Гірко!», вони сором’язливо поцiлувалися. Потім подалися всі разом додому до молодого — святкувати весілля і зустрічати Новий рік.
… Відтоді понад сорок років живуть у любові та злагоді мої земляки Микола і Тетяна. Трьох діток виховали, котрі теж хороші сім’ї мають. А я часто думаю: якби відмовила їм тоді в реєстрації, то, не доведи Бог, сталися б у їхній сім’ї якісь негаразди — вік би на себе враждувала! А так — усе добре…
Отож і виходить: живеш із людьми, працюєш з людьми, то й роби все по-людськи.
За матеріалами – Вербиченька. Автор – Зінаїда ВОВК.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
