Дівчата, дитину треба до порядку привчати змалку! Візьмемо те ж вигодовування. Мене так мама годувала і з дитиною допомогла – кожні чотири години і плач або скач. Просто не реагуйте на неї, бо як тільки дасте слабину – все пропало. Ось я з Іринкою не маю ніяких проблем – погодувала, зцідила і можу спокійно йти на роботу. І людиною себе почуваю.
– Горшок? Після року моя Іринка вже проситься. Які два з половиною? Ви тих лікарів послухайте, то будете лиш навколо людини крутитися, а особисте життя? Ви знали, що в Руанді діти з двох тижнів просяться? З двох тижнів, любі мої! А чому? Бо мама носить на спині і не має бажання бути ввесь час мокрою, тому й муштрує і не «добрим словом». Шкода, бо маленьке? А себе не шкода? Я на руки не беру без потреби – нагодувала, напоїла, підгузок чистий – чого хнюпати? Хай собі лежить і переплаче. Моя мама так робила і нічого – я здорова і щаслива. А руки, знаєте, не куповані. Гойдай, гойдай його, як себе не жалієш.
– Моя Іринка не лише в садочок, а й на гуртки ходить – на танці, на англійську і в басейн. Дитина має бути всесторонньо розвинена. І батьки мають їй це забезпечити. Тому я й працюю аби вона в дорослому віці могла собі раду дати. А ви що? До трьох років в хаті пестите і кожну копійку рахуєте? І що в результаті?
– Звичайно, Іринка – відмінниця. Ще б пак з такою базою! Вчителька не може налюбуватися її зошитом з письма. А скільки це мені нервів коштувало? Я на роботі не лежу, приходжу і стомлена, і роздратована, але як гляну на зошит, де не такий нахил чи закреслення, то сиджу з нею й до дванадцятої, щоб вона все каліграфічно переписала. Хлипає? Ну то й що? На завтра вже старається і не марнує ні свій, ні мій час.
– Ми цілий статок витратили на репетиторів, але це було того варте – чотири університети беруть нас на навчання, але ми таки думаємо про місцевий, бо дім, то є дім. Чи я студенткою не була? Не треба наражати дитину на свої помилки! Звичайно, вона правильно вихована, але оточення таки має вплив і в її віці просто надзвичайний вплив! Тому тільки наш університет і педіатрія.
– Іринка виходить заміж! Хлопець з чудової родини і такий вихований! Ми просто неймовірно раді! Та й ми, знаєте, не на смітнику себе знайшли – все є в домі і біля дому. Купимо дітям квартиру наполовину, щоб ніхто не докоряв один одному, бо ті перші сварки на весіллі дотепер пам’ятаю. Мого чоловіка родичі нічого путнього не подарували, сервізи на горищі, навіть, не розпаковані. Квартиру купимо недалеко від нас, бо підуть діти, а ми з мамою допоможемо все налагодити.
– Все у нас добре, буденні клопоти, як то кажуть. Іринка? З нами поки живе. Та що розказувати? «Чудовий хлопець» стрибнув у гречку, а вона й пробачила. Постояв на колінах, подарував одну гвоздичку і давай далі об неї ноги витирати. Але зі мною такий варіант не пройде! Я не для того її ростила і виховувала аби якийсь пройдисвіт так із нею чинив. Я пішла до його батьків і все з ними вирішила. Квартиру продамо і гроші поділимо, але нам більшу частину, бо, як не як, вина з їхнього боку. Ми ж люди цивілізовані? Вона що? Поплаче й перестане. Молода, гарна з освітою – подарунок, а не жінка. Слава Богу, що дітей нема, бо це було б важче вийти заміж, але ми би й з тим справилися.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
