Килина йшла до сповіді ридаючи. Віряни маленького сільського храму дивились на заплакану хто зі співчуттям, а хто і з явним осудом. Ще б пак? Саме вона винна що її мама так рано на той світ пішла. Хай хтось і виправдовує жінку, але правди діти ніде – таки винна.
Галина Петрівна була із тих людей, довкола яких увесь світ мусив обертатись. Чоловік у ліжко каву і сніданок носив, діти у хаті лад наводили, а вона завше чимось нездорова. Її Семен і по спеціалістах возить і на море і в санаторій, а вона з року в рік гарнішає, але почувається чомусь завше недобре:
— Ти хотів дітей! – каже з докором дивлячись на чоловіка, – Тепер маєш втіху, а своє здоров’я на вівтар твого бажання поклала. Якби не оця двійня була б здорова.
Саме тому Семен і відчував себе завше винним і свою вину намагався, як міг загладити. Але чим ти зарадиш, як твоя тендітна кохана геть здоров’я втратила. Сам дітям пелюшки прав і гуляв з ними і до школи водив і бантики Килинці плів. Хоч і казали мужики, що його Галі олень у чоловіки попався, а другий разок по хаті поганяв, одразу б одужала, але що вони розуміли? Хіба бачили, як їй зле?
Килинка з Сашком росли в татовими помічниками. Він їх і їсти готувати навчив і читати і гвіздки забивати. Якщо запитати де ж увесь той час матір була, обоє скажуть:
— Так у санаторії, ну або з хустинкою на голові у кімнаті, бо їй не добре було.
Виросли діти і розлетілись із батьківської хати. Сашка життя аж у Канаду завело, а Килина заміж у село недалеко від свого райцентру пішла. Жили собі, як усі: їздила з дітьми до батьків на вихідні і свята, а вони до неї.
Усе змінила татова недуга. Стрімка безпощадна. Згас мов свічка за два місяці. Професор лиш головою хитав дивлячись на Семена:
— Чого раніше не звернулись, нащо таке терпіли?
— Так я що, – виправдовувався, – Я ж здоровий, то дрібниці. Он Галі не добре було, так? Ми ж з нею у Київ в інститут на обстеження їздили, то я за себе якось і забув.
Коли не стало Семена, Галина одразу до доньки перебралась. Навіть і не питала. Просто прийшла з речами і звільнила для себе дитячу кімнату:
— Ти моя дочка, я тебе виношуючи все здоров’я розгубила. Мусиш глядіти.
Килина ніби й не проти спочатку була. До характеру матері була звична з дитинства, але для її чоловіка поява здорової і квітучої жінки, яка постійно скаржиться на самопочуття і вимагає танців з бубнами довкола власної персони, стала неприємною несподіванкою:
— Та вона ще мене переживе. Що за казки? Ти поглянь, як у магазин то біжить, а кави зварити, то світ паморочиться. Тьху!
Життя перетворилось на якийсь абсурд. Килина бігала від завше недужої матері, до роздратованого чоловіка. Одній подай забери, іншого заспокой і приголуб. Голова обертом від всього того йшла. А останнім часом Галина нову моду взяла. Телефонує Килині на роботу і вимагає негайно приїхати, бо вона от прям така нездорова, що прямо зараз Богу душу віддасть.
Перші разів з десять жінка мчала додому рятувати матір, а потім якось уже все те так набридло. Чоловік поставив перед фактом: піде, якщо її мама ще хоч тиждень у них проживе. А маму ніби ґедзь дзьобнув – усе їй не так, і скрізь коле тягне ниє.
Того дня після четвертого маминого дзвінка Килина просто вимкнула телефон. Замкнувшись у підсобці ридала годинки зо дві, бо додому йти просто не хотілось. До тями прийшла коли у двері почав стукати її чоловік.
— Килинко, поїхали, – каже тихо, – Твоя мама… Немає більше Галини Петрівни. Мені щойно з районки зателефонували…
Килина йшла до сповіді ридаючи. Віряни маленького сільського храму дивились на заплакану хто зі співчуттям, а хто і з явним осудом. Ще б пак? Саме вона винна що її мама так рано на той світ пішла. Хай хтось і виправдовує жінку, але правди діти ніде – таки винна. Якби тоді пішла додому, а не сиділа замкнувшись у себе, може й вижила б мама. А так…
Автор Анна К .
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
