Як мене дратують такі люди! Це тепер модно казати, що це позитивне бачення світу. Але реально Ліда була блаженною – нікому не відмовить в допомозі і повна хата котів, як була в дитинстві, так і зараз через сорок років.
Не скажу, що ми дружили, але так по необхідності до неї заглядала – чи уроки списати в дитинстві, а тепер донька моя ходить на репетиторство, хоч якусь копійку буде мати, бо як жили тоді, то так в хаті нічого й не змінилося, а вона й далі світиться від щастя – їй нічого не треба.
Господи, та та стара пральна машина «Дончанка» й донині у неї робоча!!!
Це ще спадок від матері!
І не лише пральна машинка, але й доля, бо тітка Надія теж ростила Ліду сама і так само всіх жаліла, крім себе.
– Мені не важко, – казала тітка Ліда, коли ніхто не хотів мити під’їзд, садити клумбу чи виходити в свята на роботу.
Блаженна.
Ми з Лідою разом пішли вчитися в один інститут на іноземні мови і там вже Ліді посміхнулося щастя – такий за нею хлопець упадав, що не передати словами, ми всі хотіли бути на її місці, але він просто від Ліди не відлипав.
Зрозуміло, що скоро Ліда вже ходила з пузом, а хлопця й близько не стало. От тобі й любов, завидний жених і таке інше.
Ліда мовчала мов риба, де дівся її Віктор, а по інституті почали ходити чутки, що він з родиною виїхав за кордон. Не знаю чи він давався чути чи ні, чи знав, що у нього є донька.
Не буду казати, бо Ліда мовчала, лиш дивилася на мене таким поглядом, що й так було зрозуміло – здимів.
Але я такого не розумію. То ж не первісні часи з голубами, якби хотів, то таки написав би й з-за кордону, тим більше, що час вже був такий, що до цього не так строго ставилися.
Але глухо! Ліда брала академіку, а потім поновилася. Нічого в її вигляді не змінилося. Вона гордо тримала голову і вся просто сяяла від щастя, адже у неї така гарна донечка.
Якби я таке додому принесла, то батьки б мені весь мозок проїли, а тут – радість і спокій.
Але життя зробило такий поворот, що й не розказати.
Поїхала її донька за кордон на практику мовну в якусь родину, а через пів року привезла звідти собі чоловіка.
Всі бачили, що він старший за неї дуже, але ж тепер така мода чи що?
Ми поруч живемо, то я спочатку й не розгледіла добре, що то за пара собі попід ручку йде, а тоді придивилася і обімліла – Ліда з Віктором!
Такі щасливі, такі раді, чисто тобі медовий місяць в молодят!
А мене цікавість так і розпирає і я вирішила, що зайду до неї під будь-яким приводом.
Забігаю, бо побачила, що її донька з Віктором вийшли з хати. А я до неї:
– То що за серіал, Лідо? Як то Віктор вернувся?, – одразу питаю, бо нема часу на натяки, адже вони можуть скоро вернутися.
– Доля мені його вернула, Настю, – світиться Ліда.
– А де ж він був всі ці роки, – питаю я її.
– Він не знав, що у нього донечка, – каже вона і далі світиться.
– Але ж тобі міг щось написати де він та що він?, – цікавлюся я.
Знаєте, я б запитала, я б поцікавилася, де ти був, коли я прала дитячі речі в «Дончанці», патрала дорогі підгузки і запихала туди марлю, не спала ночами через зубки, які лізуть і все життя тебе прочекала.
Ну скажіть, що я не в ту сторону думаю?
– Значить не міг, – каже вона і далі ота блаженна усмішка.
Я пішла геть, бо зрозуміла, що то просто Ліда – без свого голосу і думки. Блаженна – що тут ще додаш?
Фото Ярослава Романюка.
