– Що ти, Маріє, – відмовляли її односельці, – тобі і зі своїми справлятися нелегко, часто голодують, а тут ще чужа дитина.
– Нічого, – відповіла Марія, – де п’ятеро за столом, там і шостому місце знайдеться.
І вона повела дівчинку до себе. Йшли роки. Ліза росла слухняною і ласкавою дівчинкою. Вона не доставляла особливого клопоту новій матері, навіть ніколи не нездужала, видно, Ангел-Хранитель захищав її.
Знайшлися, правда, “послужливі” люди, що пояснили дівчинці, що вона не рідна в цій родині, а тільки приймачка. Дізнавшись про це, Ліза не засмутилася. Навпаки, вона ще більше прив’язалася до своїх батьків і часто, обіймаючи матір, шепотіла:
– Ти все одно моя справжнісінька матуся!
Виросли рідні діти і роз’їхалися по різних містах. Залишилася з батьками тільки чотирнадцятирічна Ліза. З дитини перетворилася у красиву дівчинку з ясними очима, завжди спокійну і привітну.
Одного разу Марія пішла на річку полоскати білизну. Було це ранньою весною, лід біля берега був ще міцний. Підійшовши до найближчої ополонки, вона поставила таз з білизною і хотіла вже взятися за роботу. Як тут почувся голосний тріск, лід на середині річки здибився, тріснув, показалася вода.
– Лід рушив, лід рушив! – лементували дітлахи і кинулися на берег. Подивитися на льодохід вийшли і дорослі. Забувши про білизну, як зачарована, дивилася Марія на грізну картину. І тут крижина, на якій вона стояла, відірвалася і повільно рушила до середини річки. Марія могла б ще перестрибнути на землю, але розгубилася, а смужка води між нею і берегом ставала все ширше і ширше. Побачивши це, жінка з острахом зойкнула. Почалася біганина: хтось лементував про човен, хтось про канат, а крижина все віддалялася. Раптом усі побачили Лізу, що бігла до берега. Не зупиняючись, вона просто злетіла на прилеглу крижину і, перестрибуючи з однієї на іншу, стала наближатися до матері. Матір, побачивши доньку, в розпачі гукнула:
– Лізо, повернися! Обом нам не вибратися!
Але дівчинка не слухала і вже через кілька секунд опинилася поруч з матір’ю, взяла її за руку і твердо сказала:
– Заспокойся, мамо, Бог врятує нас!
Ліза пильно стежила за крижиною, на якій вони стояли, і як тільки та налетіла на велику, різко скомандувала:
– Стрибай!
Обидві благополучно перестрибнули. Так, перебираючись через річку, вони наближалися до берега. Ліза майже тягла перелякану матір, і та цілком їй підкорялася. Добравшись до землі, матір схлипуючи впала без сили. Підбігли жінки і відвели їх додому.
Народ ще довго не розходився. Всі захоплювалися вчинком дівчинки, дивувалися її сміливості і любові до нерідної матері.
Після цієї події вже ніхто в селі не називав Лізу приймачкою, а тільки молодшою донькою Петриків.
Фото ілюстративне.
