Леся не зважала.
Вони з Романом одружилися досить юними, любили один одного до безтями. Виховували двох діток і складали плани на їхнє майбутнє. Дітям хочеться якнайкращого, тому вирішили, що поїде Роман закордон на рік, щоб заробити грошей, а вона тут даватиме собі раду. Зідзвонювалися спочатку кожен день, а потім через день, раз в тиждень. Страшенно один за одним сумували, а далі й звикли, бо щоденні клопоти не дають розслабитися. Напевно, не давали клопоти розслабитися лише Лесі, бо Роман залишався задоволеним життям:
– Лесюню, тут відчуваєш себе людиною, можна розслабитися після важкого дня. Тут люди так по чорному не роблять, як у нас.
– Романе, вдома будеш розслаблятися. Ти ж чого туди поїхав?
Зрозуміло, що Роман привіз не ту суму, на яку Леся розраховувала, але при тому виглядав не таким втомленим як вона. Він був в доброму здоров’ї і гуморі. Життя було чудове! Покрутився тут декілька місяців і вирішив поїхати назад:
– Лесю, я не буду тут батраком. Тут зарплата мізерна і наробитися треба. А там платять по годинах – не переробишся і зарплата хороша.
Чи вона ворог чоловікові? Звичайно, хай їде. Хоч хтось має легко працювати. Вона свою роботу не вважає легкою, а тим більше прибутковою. Єдина радість – пенсія буде, але не скоро.
Валюта дуже швидко розліталася, бо діти росли, а ціни ще швидше. Приїхав Роман знову додому і знову мало, навіть на півроку не зможе заощадлива Леся розтягнути цю суму.
– Рома, ми так нічого не відкладемо суттєвого.
– Я гроші не штампую.
– Може. Я поїду, а ти з дітьми будеш?
Роман був категоричним, бо його засміють родина і друзі. На наступний раз він постарається привезти більше. Але на наступний раз чи не заплатили чи обманули, але приїхав він без грошей, але з новою звичкою.
Спочатку Леся списувала це на акліматизацію, на звикання з дитячим галасом, побутом, дійсністю. Врешті-решт, звикання до життя з нею. перепади настрою, постійна нервовість, рвучкість. Після першого великого гармидеру поміж ними, коли вся паскудна дійсність відкрилася перед нею, вона просила його піти за допомогою:
– Я прошу тебе. Це лише початок, все можна вуиправити. Я з тобою.
– Я здоровий! Сама піди полікуйся!
Другого разу вона не чекала, а забралася з дітьми до батьків. А далі почалося справжнє випробовування, коли оточуючі почали доносити до неї свої уявлення про її життя. Друзі відверталися, свекри приходили мирити, намагалися її переконати, що головне сім’я. Але Леся була невблаганна: якщо хочете родину, то спочатку хай облишить чарку.
– Що ти мелеш? То ти про геть пропащих. А він не такий!
– Головне, гроші забрала і дайте йому раду! Гроші віддай!
Пояснювати, що його гроші давно минулися сенсу не було. сказала, що гроші на лікування дасть, лиш най йде. Не пішов. Живе в батьків і на їхні гроші розслабляється, а ті потурають його бажанням, щоб не ходив по людях і, боже борони, не цупив щось. А все інше вони готові терпіти, бо тож їхня дитина. От до чого невістка довела, ото змію пригріли.
Не осуджує дочку лише мама. Колись вона теж вірила, що має просто перетерпіти, помовчати, не будити лихо. Замальовувала де треба тональним кремом. Пам’ятає, що її свекруха перед сусідами обзивала такою розтяпою, казала, що боїться за онуків, бо сама он яка. Вона ні за які гроші не хотіла такої долі своїй дитині. І вона рада, що хоч з її прикладу дочка зробила правильні висновки.
Фото ілюстративне.
