Мабуть, якби я тоді була не зайшла так тихо, до й досі б везла і мною поганяли. Але того дня я зайшла у мамину хату нишком. адже думала, що вона спить. Але ні, мама саме із сестрою моєю розмовляла, тож я все добре чула.
Нас у батьків двоє дітей, я і сестра моя старша Людмила. Росли ми у дружній і забезпеченій родині – тато мій усе для того робив. Саме тато був тим “двигунчиком” який усіх заряджав енергією і позитивом. Не знаю я нині звідки у нього і сили і час брались, бо встигав він не тільки працювати і заробляти гарно, а й з нами займатись, маму на побачення водити і у вихідні витягати нас на відпочинок усіх разом кудись за місто.
Жили ми у великому будинку, який батьки мої побудували. Той дім їхнє дітище – мрія про майбутнє. Двоповерховий красень, що мав умістити у собі колись, велику і дружну родину:
— От як приїдете із дітьми та зятями, як наробимо шашликів, та от тут під горіхами сядемо гомоніти, – розповідав замріяно тато. – Онуки будуть поруч бігати, я дивитимусь і тішитимусь, яка у мене родина гарна.
Не дожив мій татусик зовсім трішки до своєї мрії. Ми заміж з сестрою повиходили, але під тим горіхом ми сиділи двома родинами уже без нього. Поруч бігали наші діти, а мама лиш сльозу втирала, бо ж тата так усім не вистачало.
Так склалось, що тата я догледіла. Мама у нас із молодості має негаразди із ногами. Інколи, не годна була і з ліжка підвестись, тож тато її на руках носив. Коли тато мій оту недугу раптово переніс і вже сам не міг рухатись, сестра була при надії, мама сама ледь ходила, тож я тата зі стаціонару до себе забрала.
Так, було справді важко із малим дитям і лежачим татом, але я й не думала жалітись. Навпаки, ми із чоловіком шукали спеціалістів, які б могли татові допомогти відновити мову, а чи рухи. Однак, за три роки тато полинув на небо.
Відтоді минуло десять років. Моя сестра виїхала з сім’єю за кордон у Чехію до свого чоловіка, який туди саме на заробітки подався. Єдиною людиною, яка залишилась поруч мами нашої і може їй допомогти є я.
А допомагати є із чим. Мама ж уже заледве ходить, тож я приходжу двічі на день, аби наварити їсти, аби ввімкнути котел, бо сама вона із ним ніяк не розбереться. Раз на тиждень ми приходимо із донками і починаємо наводити лад у великому нашому домі.
Та й саме я оплачую усі мамині витрати. Її пенсія просто смішна, бо і не працювала вона толком. За утримання будинку, за аптеку, за харчі. У мене гарна зарплатня, але вона вся практично йде на це все. Сестра ж у чужій країні. Вона там працює вже, але одне діло на заробітках бути, а інше – жити там. Жаліється, що ледь кінці із кінцями зводить, тож на неї надії немає.
А тепер уявіть моє здивування, коли я почула розмову мами і сестри ненароком.
— Може Оля і буде ображатись, але думаю вона зрозуміє чого я так вирішила. – говорить мама сестрі про мене, – Зрештою, вона усе має, я бачу, що вони гарно живуть. А тобі цей дім продати і гроші у житло там у Чехії вкласти. А я у Олі віка доживу як і тато. – каже мама.
Я третій день уже до мами не йду. Поки нікому нічого не розповіла, бо й сама не знаю. як на таке реагувати. Знаєте, я ж мамі не за той дім допомагаю, не за ті стіни і тата доглядала. Однак, така явна зневага, те, що вони все тишком за спиною моєю обговорюють, мене дуже вразило.
Як мені тепер бути? Я б маму догледіла, я б останнє їй віддала, але після того, що почула і порогу рідного дому переступати бажання не маю.
Що ж робити?
Головна картинка ілюстративна.
