Проте, його батьки були категорично проти мене, адже я не знала, як себе з ними вести, а свекруха такі вистави влаштовувала щодо того, що я брала щось без дозволу. Я думала, що Богдан стане на мій захист, але хлопець насолоджувався тим, як його батьки до мене ставляться і тоді я вперше зрозуміла, що він вибрав мене не для ролі Попелюшки, а для того аби батькам дошкулити.
Надто пізно я це зрозуміла, бо натішився Богдан виставою і сказав, що більше мене бачити не хоче і я маю вернутися туди, звідки прийшла.
А я ж не могла! як я мамі в очі гляну, що про мене будуть говорити, тим більше, що я при надії!
Я кинулася до свекрів, просила наді мною змилосердитися, а як не наді мною, то над майбутнім онуком.
– Так і знала, що цим закінчиться, – не витримала свекруха, – Поїдеш до моєї сестри в іншу область, вона одинока і тебе прийме, я їй напишу. Дитину ми будемо забезпечувати. Але на щось більше не розраховуй.
Я була згодна на все, лиш би не додому під материн погляд.
Тітка мене зустріла нормально.
– Не думала я, що сестра аж так про мене згадає, але буде мені гроші платити і те мені добре.
Не була вона милою тітонькою і велося мені у неї дуже погано, бо характер мала сестрин, лиш грошей не мала.
Я дитину віддала в ясла, а сама пробувала себе на фермі в ролі доярки. Отак, з Попелюшки і в доярки.
Важко мені було, але приходила до сина і оживала біля нього, його усмішка мені замінювала цілий світ.
Думала, що мама не може не любити свою дитину і думала про свою маму, адже я їй писала, що щаслива дружина і мама. Вона просила про зустріч з онуком, а що могла я на це відповісти?
Тому вирішила таки поїхати сама, бо мама у мене така, що до свекрів може без попередження прийти.
Зустріли мене батьки радо, онука з рук не спускали і натішитися не могли. Я плела, як мені добре живеться, яка я щаслива, а мама тоді й каже:
– Досить, Лесю, небилиці плести. Знаю я все. Богдан по селу гуляє по нашому і по сусідніх селах, за тебе всяке говорить. Вертайся до нас і будемо собі жити, а вони хай пропадуть пропадом!
Я обійняла маму і зраділа, що не прийдеться вертатися до тієї тітки. Вдома таки найкраще.
Я працювала, знайшла гідного чоловіка, який прийняв мене з дитиною, у нас з’явилося двійко діток. Потім моєму Петрові залишили в іншому селі спадок і ми переїхали до нього. В рідному домі я бувала кілька разів на рік, вже мої діти й вчитися пішли, а щастя моє з чоловіком було таким же спокійним і глибоким.
Колишня свекруха мене й там відшукала і сказала, що Богдана не стало давно, а вони тепер шукають своїх онуків по усіх усюдах, щоб хоч комусь залишити свої статки.
– Ми знаємо, що Василько поступив і вчиться, то міг би у нас жити і доглядати нашу старість. А потім все ми йому залишимо.
Я сказала, що подумаю, бо не могла їм того простити, як вони до мене ставилися. Поговорила з чоловіком і сином. А вони мені й кажуть:
– Мамо, то ми так бідно живемо, що маємо йти до них на поклін? Не хотіли тебе в молодості, то хай і тепер забудуть.
Я теж такої думки, що треба було бути завжди людьми і тоді б до них теж по-людськи поставилися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
