Я росла в дуже релігійній родині, де боялися прогнівити Бога, я ходила до церкви ще змалку, мені подобався запах ладану і речитатив молитви… Я завжди знала, що маю чинити правильно і завжди озиратися на те, що ж скаже на той чи інший вчинок Всевишній.
Заміж я вийшла в двадцять, але довгі роки не мала дітей.
Оглядаючись назад, я можу сказати, що завжди намагалася відпрацювати те, що я отака, всім допомагала, всім догоджала, всіх розраджувала. Така собі жінка на всі випадки життя – кому дитину бавити, гроші позичити, на городі допомогти. Всюди я.
Чоловік був у мене і за друга і за дитину, я його огорнула турботою та обожнюванням, але не допомогло.
Він, бідний, довго намагався жити порядно, але в сорок років таки пішов до молодої жінки на інше село, де вона йому на світ привела чудового хлопчика.
Але Бог і з мене посміявся – я привела на світ донечку одразу після любки мого чоловіка… Отака дивина і жарт…
Моя донечка була хворобливою і я всю себе присвятила цій найціннішій істоті в світі.
Ліля, так я її назвала, бо вона була найчистішою, найбездоганнішою на всьому білому світі.
Донечка росла, але батько її не визнавав. Отак…
Важко одній в селі без чоловіка і до мене сватався Іван, вдівець, старший за мене на десять років, але я не мала що йому запропонувати… Я вже була Мамою і все інше мене не хвилювало, як це відірвати свою увагу від дитини?
Росла Ліля доброю дитиною, гарно вчилася і втупила сама в інститут.
Там знайшла собі хлопця і вийшла заміж.
Поки моя донька вчилася, мені прийшлося доглядати хвору маму.
Не чула я від неї слова вдячності за це, а лиш, що не можу дочекатися, коли вона піде. Бачить Бог, що це не так, я розуміла, що то не мама мені це каже, а її хвороба.
Через два роки її не стало.
Аж тут нове випробування для мене – свекруха теж захворіла, а мій колишній чоловік та його нова дружина не спішили матір до себе забирати. Приходили тричі в тиждень і на тому вважали себе дуже в скруті.
А свекруха моя Лілю признала і не раз мені грошима допомагала, то як я їй не віддячу? Взялася я й за нею доглядати до її спочину.
Мені вже шістдесят було, коли на світ з’явився Богданчик і донька попросила мене переїхати до них.
– Мамо, мені з дитиною допоможеш, бо ми хочемо зараз брати квартиру на виплату, то треба обом працювати… Може, ти й свою хату продаш?
Але я не погодилася, хоч і страшенно зраділа, що нове життя з’явилося в моєму житті.
– Дитино, хто за хату багато дасть? А там все моє життя, а, коли я вам набридну, то куди я дінуся?
– Мамо, ну як ти мені можеш набриднути?, – запевняла донька. Але я таки набридла, онук за мною «бабуся і бабуся», а зять вовком! Зі сльозами на очах Ліля попросила мене піти.
– Мамо, ми Богданчика в садок дамо…
Я все зрозуміла… Зібрала сумку і назад до рідного дому…
Сиділа в холодній хаті і не розуміла, чому так – всіх обігріваю, всім дарую тепло, а сама отак мерзну.
Чому Бог мені не дає тепла? Доки мені ще чекати Його ласки?
Отак я маю чекати до кінця життя в холодній хаті і в холодній самоті?
Вийшла в магазин аби купити щось поїсти, я й не була компанійською людиною, але тут в маленькому сільському магазинчику за десять хвилин стояння в черзі дізналася всі новини за три роки моєї відсутності вдома.
Читайте також: Я з чоловіком пробувала по-всякому: по-доброму і по-злому, нічого не допомагало. Тоді я й наважилася і сказала, що так більше не буде
Виявляється, Іван знову самотній…
Пригадала колись його сватання, затепліло на серці, а тоді пішла просто до нього. В його хаті було тепло і я розімліла чи від цього, чи від ще чого і кажу:
– Іване, прийдеш до мене жити?
Здалося, що він думає цілу вічність…
– Сідай до столу, наречена, – засміявся він.
Фото Ярослава Романюка.