Свого чоловіка я зустріла завдяки щасливому випадку, але далі я взяла долю в свої руки.
Скажу вам так, що я ніколи не була ініціаторкою стосунків. Ніколи. Тому й вибирала тих чоловіків, які обирали мене.
Мені бракувало сміливості кліпати очима на того, хто тобі подобається, підійти і про щось заговорити, зателефонувати першій, а не витримавши паузі в три дні…
Думаю, тому я й в свої тридцять п’ять років й залишилася без чоловіка з дитиною на руках. Я любила чоловіка, але не настільки аби пробачити випадкову любку, можливо, якби я кохала його сильніше, то цього б не сталося, але ж, вже є.
Отож жила я собі та гризлася щодо того, яка я безталанна і що життя вже скінчилося.
Я добре бачила, що в моєму віці стало дуже багато повідомлень, що подруги подають на розлучення, а потім з голодними очима рискають по чоловіках. І знову ж кидаються на перші-ліпші штани.
Я цього абсолютно не хочу – мати чоловіка заради галочки. Навіщо мені було від нього йти, якщо тепер знову треба мати таке саме або й гірше?
Вирішила, що я жити маю на що, а як трапиться якийсь хороший чоловік, тоді й буду думати.
Минув і рік, і другий, але ніхто мене квітами не засипав та руку і серце не пропонував. Бували й такі розумники, як мій колишній, яким було нудно в шлюбі і шукали короткотривалої розваги.
Я вже по собі побачила, що є всі симптоми «голодних очей», тому вирішила, що маю якось провітрити голову, бо так далі не може бути.
Подумала, що давно не була в горах і подумала, що декілька фото засніжених вершин і мене на лижах мене розрадять.
Взяла квитки на потяг і поїхала.
А в потязі я зустріла Його! Знаєте, що в потязі люди є такі, якими є насправді, бо вважають, що нема причин щось з себе показувати, адже цю людину ти ніколи більше не побачиш.
І ось ми розговорилися і Марко виявився просто неймовірно чуйним та дотепним чоловіком, він теж був розлученим і їхав не в гори, а до батьків.
Ця подорож мене сколихнула, як і його, ми просто сяяли один одному очима…
На прощання він мені сказав:
– Якщо це доля, то я тебе знову зустріну.
Я одразу згасла. Доля? Яка, твою чортячу матір, доля? Мені тридцять сім років!
Надіятися на долю?
Що тут казати, що ні гори, ні лижі мене не тішили, бо я була страшенно розлючена через таку позицію Марка. Виходить, не така я йому вже й потрібна і не таке сильне справила враження, якщо він все спихнув на долю.
Звичайно, що ми обмінялися номерами, але мені абсолютно не хотілося йому телефонувати, а він першим теж не дзвонив.
Отака доля.
Отак сиділа я та хандрила, коли знайома відпочивальниця не вислухала мої жалі на теперішніх чоловіків.
– Дивна ти, Ірино, як чоловік так хоче аби за нього все вирішувала доля, то він і в житті таким буде – все будуть вирішувати за нього. Ти на таке погодишся?
Я задумалася. Все життя за мене вирішували, з ким я буду, ким я буду. А тепер мені треба навчитися не лише за себе вирішувати, але й за «долю».
Першою думкою було – ні, ні за які гроші, ні.
А потім я собі так подумала – а що я втрачаю?
Сіла я і почала пригадувати нашу розмову. Він сказав, що любить їздити вечірніми потягами, далі сказав, що має бути в четвер на роботі, отже, він виїде в ніч на четвер. Далі я замовила квитки назад на середу і стала чекати чи доля нас зведе в одне купе, бо як ні, то я готова по всьому потягу пройтися і «випадково» його зустріти.
На моє щастя, доля його поселила в сусіднє купе і я «випадково» його зустріла.
Тепер ми разом вже чотири роки і я абсолютно щаслива, що взяла долю в свої руки. Може хтось теж питає себе «чи варто», то я кажу – питайте себе «а що я втрачаю».
Фото Ярослава Романюка.