Потім прийдеться витратити ще час та гроші аби це все переробити по-людськи, але мамі вона знову не скаже й слова докору, мовляв, «я ж казала».
Катерині здається, що вже сама її поява на світ викликала в матері такі почуття. Коли ж другим з’явився братик, то така підозра тільки посилилася, бо мама душі в ньому не чула.
Ця безмежна і безумовна любов до сина продовжується й дотепер, а вона, Катерина, намагається всі ці роки заслужити її любов.
Мати була незадоволена її зростом, адже дівчинка має бути тендітна та ніжна, а не висока як жердина. І волосся не таке як треба, не успадкувала від неї густу пишну русяву косу, а дрібні чоловікові кучерики.
І нога завелика – взуття знайти неможливо, а як ще пошкодить черевичок, то сварки на тиждень:
– І так знайти неможливо на тебе обувку, то ще й нищиш?, – говорила мати.
Катря пригадує, що тільки тоді говорила матері, що взуття її тисне, коли вже неможливо було ходити.
– Знову?, – верещала матір.
Якою б старанною вона не була в школі, але наука їй не лізла до голови і мати знову була незадоволена:
– Що ти не можеш вивчити такі прості правила? А далі підуть старші класи, то куди ти поступиш з такими оцінками?, – казала мати.
Наталя вступила на педагогічний. Але й тут мати знайшла недоліки:
– Я завжди мріяла, що ти будеш лікаркою.
Далі вона була незадоволена, що дівчина довго не виходить заміж:
– Вже всі твої однокласники одружилися, лише ти ходиш мов та чапля.
Катруся не знала як сподобатися хлопцям, адже мама стільки претензій висувала її зовнішності, що вона просто не знала, як себе подати та вести.
Єдиним критерієм за яким вона вибрала собі чоловіка – це, щоб був вищим за неї та добрим.
Петро був саме таким, але він був тихим до першої чарки, а далі починався сольний концерт.
– І що ти наробила?, – супилася мати, – За кого ти заміж вийшла та дітей плодиш? То не було нікого кращого?
Мати була незадоволена і тим, що донька була поруч з нею, а не поїхала так, як її син далеко з країни. Вона не чула в ньому душі, любила безумовно просто так і він не мав тих гир, які б обтяжували його серце та розум.
Він щасливо одружився, але дружина виграла «Зелену карту» і родина вирішила поїхати. Брат ніжно прощався з сестрою, яку дуже любив і просив приглянути за мамою:
– Вона хоч і дуже енергійна, але то лише на язик, ти дивився за нею, – просив сестру.
– Звичайно, я ж все життя те й роблю, – відповіла Катерина.
Мати стала ще прискіпливішою з від’їздом сина і взялася не лише за доньку, але й за онука, щоб правильно його виховати.
Роки летіли, мати вимагала аби донька й їй допомагала в квартирі, адже жінка жила сама, а зятя й на дух не переносила. Але все ж треба зробити: кран поміняти, світильник, шпалери поклеїти, плінтуса підрізати, лінолеум постелити…
– Як це майстра кликати? Ти що рук не маєш? Це ж на годину роботи, – говорила вона доньці, – На майстрів у мене грошей нема.
Тому Катря була і за муляра і за маляра та подяки не було, бо завжди для матері було щось криво чи косо.
Якось вона їй обмовилася, що готова подати на розлучення. Але мати, попри її зневажливе ставлення до зятя, заговорила:
– А дитина як буде рости? Ти хоч раз в житті перед тим, як щось зробити, думаєш? Чи я все маю продумувати та тобі наказувати? За що мені такі муки на старості літ?
Катря тільки мовчить, а що тут вже скажеш, скільки їй того лишилося? Чи таки ще є шанс?
Фото Ярослава Романюка.
