fbpx
Історії з життя
Мені нема коли з тою куркою було бавитися, та й нащо мені було її везти? Я що просила? Лиш один клопіт з такими «подарунками», – жалілася вона на завдані сестрою прикрощі, – Я вже нічого з села не хочу, бо все, що мені треба є в магазині. А вона чогось везе. Сто раз їй кажу, але не доходить

– Тітко Стефко, бачу у вас вчора були гості, – привіталася я з сусідкою, яка якраз виносила сміття.

– Так, сестра приїздила… Слухай, тобі курки не треба? Вона привезла якусь стару і мені треба три дні її варити та газ випалювати. Я їй віддавала, але вона не хотіла брати. Візьмеш?

Звичайно, що я взяла домашню курку і зварила бульйон. Попри запевнення в древності курки, вона таки зготувалася, а бульйон вийшов дуже смачним та жовтеньким, таким як в дитинстві. Я пригадала, як бабуся робила локшину власноруч на курячих яйцях, вона була жовта-прежовта і смачна-пресмачна. Робила не тому, що випробовувала свої кулінарні шедеври, а тому, що елементарного макарону годі було дістати при хваленому союзі.

Але ми, діти, мало мали до дефіциту, а просто смакували тою юшкою з локшиною і аж впрівали над нею. Бабуся сміялася, що то одна приємна робота, коло якої впріваєш.

Через якийсь час я побачила сусідку Стефу в магазині, де вона вибирала курячі гомілки, мертвецько-білі порційні… Я підійшла до неї:

– Давайте я вам оплачу ці гомілки, бо мені незручно, що ви мені цілу курку віддали

– Та ні, не треба…

– Та треба, бо був дуже смачний бульйон, – сказала я і оплатила їй покупку.

– Мені нема коли з тою куркою було бавитися, та й нащо мені було її везти? Я що просила? Лиш один клопіт з такими «подарунками», – жалілася вона на завдані сестрою прикрощі, – Я вже нічого з села не хочу, бо все, що мені треба є в магазині. А вона чогось везе. Сто раз їй кажу, але не доходить…

Я кивала головою, але нічого не сказала. Мені було дуже образливо, що тітка Стефа так ставиться до щирого вчинку сестри. Адже та курка не впала їй на голову, а її треба було виростити з маленького курчатка, пильнувати, щоб сорока чи кіт не вкрали, (це колись була наша праця малими – пильнувати курітка), далі переживати аби курячий мор не зачепив і відпоювати, коли курчата здувалися. Далі сіяти пшеницю чи купувати її аби курку виростити. Потім зловити, а судячи з постаті сільської сестри, жіночка вже в глибоких літах, тому це собі можна лише уявити, як вона її зловила. А далі обпірити в кип’ятку, повиривати тисячі пір’їнок, що аж пальці терпнуть…

Привезти сестрі як подяку за те, що дозволила переночувати…

Може, справді не треба допомагати людям, доки вони не попросять? Не варто нічим ділитися, надіятися на мудрість в сивині?

Вже кілька днів через це у мене поганий настрій і я не розумію, як виростити дітей, щоб вони цінували чужу працю, коли під боком така історія, де жінки, які вийшли з однієї хати, мали в житті одинакові спогади, але стали такими різними?

Ні, тітка Стефка не є якоюсь злою чи неприємною – вона мені ніколи нічого поганого не зробила, навіть, інколи сиділа з дітьми, коли я бігла в магазин. Чи в кожного уявлення про власне добро? Не знаю…

Фото Ярослава Романюка/

You cannot copy content of this page