Його могила в букетах живих квітів – батьки вкотре прийшли провідати сина, батько хреститься і молиться, цілує портрет. Каже, що хоче попросити в сина пробачення, що його не вберіг.
«Хай пробачить мене, бо не встиг доглянути його. Це… Це я собі не прощу ніколи», – каже він.
Василеві було 23 роки і він лиш приїхав з-за кордону, коли почалося широкомасштабне вторгнення. Одразу пішов тероборону і подзвонив братові аби той пішов з ним.
“З перших днів великої війни він — у теробороні. Одразу наступного дня він пішов. У перший день він мені казав, що боїться, не знає, що робити. Наступного дня брат вже казав мені: “Я стою у військкоматі, ходи зі мною, поки є місця”. А потім він вже не боявся взагалі. Василь гордився. Він мені кожного дня хвалився, що йому дали автомат, що він у новий наряд пішов”, — розповідає 19-річний Тарас.
Сестричка Вікторія принесла до фотографії брата цукерки, каже, що їй стало сумно, тому вирішила дати цукерки йому, адже він завжди з нею ділився.
“Він до нас дуже добре ставився. Коли ми просили погратися – брат завжди з нами бавився, завжди нас слухав, завжди з нами ділився. Він був дуже гарною людиною”, — каже 12-річна Вікторія.
Матір каже, що хлопець з 18-ти років сам на себе заробляв і допомагав родині.
“Він у мене був завжди серйозний, відповідальний, дуже щирий, — каже Альона Скорецька. — Коли почалася війна, син якраз приїхав з-за кордону і сказав, що йде у військкомат”.
“Кращих героїв я ще не бачив, якщо чесно. Можливо, через те, що він — мій брат, але для мене він — найособливіший герой зі всіх. Він настільки вірив, що Україна все може. І не те, що може, але те, що він — солдат. І він готовий за це усе віддати”, — розповідає далі Тарас.
Батько Тарас Скорецький каже, що всі його сини вміють грати на музичних інструментах, а Василь грав на декількох. Ще хлопець займався ушу та грав у складі місцевих футбольних команд.
“12 км з Надвірної до села. Він чіпляв тягарці по 1,5 кг – біг туди й звідти. Силу волі мав величезну. Я ще такої людини не бачив, — каже тато Тарас. — А в три роки я його посадив за кермо, вже тоді вчив їздити. То Василь, коли виріс, краще їздив, ніж я”.
Хлопець навіть не очікував, що в армії отримуватиме зарплатню, каже мама Олена, бо йшов захищати Батьківщину і рідних.
“Він розумів, що війна, і треба йти захищати. Але коли син дізнався, що там дають якісь гроші, був дуже здивований, — розповідає Олена Скорецька. — Мені казали, що там, де син, — неспокійно. Проте, коли я дзвонила, він казав: “Мамо, не переживай! Тут ще спокійніше, ніж у вас, у Надвірній”.
Батько картає себе, що мало говорив в ті дні з сином, бо той казав, що він все сприймає близько до серця, тому дзвонив мамі, а та вже показувала йому фото та відео, переказувала новини. Чоловік каже, що не може стримати сліз, коли до них приходять Василеві побратими.
Переймається чоловік і тим аби знайти той автомобіль “Бандера”, на якому їздив син на фронті, щоб відремонтувати та передати на передову.
“Я її знайду, я її відреставрую і сам особисто туди відвезу хлопцям. Це навіть не обговорюється. Це — моя мрія”, — розповідає батько Тарас.
За матеріалами Суспільного.
Фото: колаж.
09/16/2022
