Мій чоловік із дуже великої родини, але так склалось, що саме ми із ним коло його батьків і залишились. Я доглядала свекруху і мусила назирці ходити за свекром, бо за мить забував усе. Чоловік усього того не бачив, бо ж їздив по заробіткам, як і всі у нашому селі. А тепер, коли свекрів не стало, я раптом дізнаюсь новину, від якої дар мови втрачаю.
Останні десять років мого життя я волію забути і не згадувати, бо то був день бабака, чи вічне повторення одного і того ж. Свекруха злягла, свекор швидко став забувати все. Біля однієї роботи, а тут біжи шукай, куди тато дівся. Не раз поночі селом із ліхтариком його шукали, бо йде швидко, а куди і сам не знає.
Чоловік мій на заробітках був, приїде, допоможе який тиждень, зітхне, скаже тримайся, та й знову його немає. Я й скаржилась і плакала, але тим не менш усе робила, бо інакше і бути не могло. Брати у чоловіка є і сестри, але доля їх світом розкидала, ми майже й не спілкувались, хіба ото на свята.
Якось швидко свекруха пішла, а за нею і свекра не стало. Так співпало, що сороковий день по мамі, якраз на дев’ятий по татові був, то ми обід робили спільний. От тоді, а не коли у вічну путь ми проводжали їх, і прибув Дмитро – старший брат мого чоловіка.
На диво, не сам приїхав, а з родиною. Дуже допоміг з обідом, вони із чоловіком і пам’ятник замовили. Років із десять не бачились, спілкувались рідко, а як таке сталось, то підтримка була потрібна і я до пори була вдячна Дмитру, що приїхав у той період, бо чоловік важко втрату переживав.
Все ходила Наталя – жінка Дмитра, та нахвалювала і село наше, і краєвиди. Ніколи вона тут і не була, а тут прямо наші гори її полонили. “Я б тут і жила” – говорила очі закочуючи.
Я собі і не туди, голова ж іншим зайнята, але після поминального обіду, коли всі під кафе стояли, чоловік мій візьми і скажи Дмитру:
— Татова господа пусткою стоїть, брате. Думаю, були би батьки щасливі, аби їхні діти в тому домі жили. Мені воно не потрібне, я хоч і власник, а дім тобі дарую.
Я аж підскочила. Тобто? У нас син не сьогодні взавтра невістку у дім приведе, я мовчу за останні десять років свого життя. а цей – віддаю.
Повернулись додому, я ту тему підняла а чоловік мене і не слуха:
— Я так вирішив. Крапка. Ми брати, не маю більше рідної людини поруч. А сину вісімнадцять лиш, піде навчатись, то може в місті залишиться. Батьківську хату я не продам ніколи. Хай Дмитро там живе. Ти до того яке діло маєш?
Мені аж зле стало. То до мами і до тата його я діло мала, а тут уже й не маю права що сказати?
Тепер у домі у нас незрозуміло яка ситуація. Дмитро ладнає речі переїздити у дім свекрів, чоловік там усе допомагає робити, любенько їм посміхається, а зі мною вони вдвох не розмовляють, бо ж я така от меркальтильна.
І як мені бути? Невже я вдіяти нічого не можу? Десять років такого натерпітись, так натрудитись а зі мною і не розмовляють тепер.
Головна картинка ілюстративна.
