Євген Ковальов родом з Луганщини, де жив з дружиною і двома доньками. Заробляв на росії , працюючи дефектоскопістом – перевіряв якість зварювальних швів на газових трубах, але після 2014 відмовився працювати на росіян.
– “Як я можу їхати, коли таке коїться”, – казав він, йому було соромно, що він не захищає Україну, як інші, тому їздив мітингувати в тоді ще не окупований Луганськ.
Перед повномасштабним вторгненням він працював в Чехії і був певен, що чутки, які тоді ходили про напад – правда. Вже тоді говорив дружині аби вона готувалася до виїзду з країни.
“Давай, бо тоді не буде ні Інтернету, ні зв’язку. Завантаж собі карти на телефон. В разі чого потрібно буде їхати, щоб ти знала куди їхати”, – він так наполягав, що Ольга зробила нотаріальну довіреність на себе на виїзд дітей.
24 лютого подзвонив їй з-за кордону і повідомив, що повертається.
«24-го лютого він мені подзвонив о 5-й ранку, сказав: “Все. Війна почалася”. Я йому кажу: “Тобто війна почалася? В сенсі? Ти про що говориш?”. “Зайди в Інтернет, почитай. Харків обстрілюють, Київ, Одесу, зайди почитай”. Я була в шоці. А він сказав: “Я зараз іду на роботу звільнятися. Я ж тут не сидітиму. Я буду виїжджати в Україну”. Кажу: “Почекай. А ми що?”. “Ви розберетесь. Будете якось виїжджати”», – пригадує дружина.
Спочатку Євген був у Львові – варив протитанкові їжаки, далі пішов у військомат, але там було багато людей, тому поїхав у Вінницю, а звідти їх направили в Донецьку область.
Ольга страшенно хвилювалася і була проти того, щоб він був без військового досвіду на передовій.
“А в тих хлопців, які пішли в 2014 році був? В багатьох досвіду не було. І таких багато, що йдуть і в них немає досвіду. Так що? Зараз там поляжуть хлопці і треба замість них ставати. А якщо ніхто не стане? Все одно треба комусь там бути. Якщо кожен скаже так, як я, мовляв, ні, в мене сім’я, в мене ще щось, що я не воював, я не служив, то що тоді буде? Нема кому буде обороняти нашу країну”, – казав їй Євген.
В рідному селі на Луганщині ніхто не знав, що Євген воює, батьки, які там жили були проти і вичитували невістці, що не відмовила.
Той день був таким буденним і звичайним, вона, навіть, з ним не поговорила, бо закінчувався роумінг – ввечері договоримо, сказала… А за дві години його не стало. Машина не могла до них приїхати вдень, їхали затемно, але Євгена вже не було.
«В цей же день я сказала донькам, що їхнього татка більше нема. Ніколи ми в сім’ї нічого не приховували. Дівчата знали, що їхній батько захищає Україну. Поля сказала: “Ми ж все одно з ним колись зустрінемося”. Вони плакали кілька днів», – пригадує Ольга.
Їй повідомили побратими Євгена.
«Поховали Євгена в Новоград-Волинському. Я приїхала на похорон і побачила, що про все подбали – і про гріб, одяг, місце, про все. За це в мене такий камінь з душі впав, що зробили все, як треба було.
Це був не просто чоловік, це був мій найкращий друг. Це була моя підтримка, моя опора, моя стіна. Він нас дуже любив. Коли я приїхала на поховання, мені віддали пакет з його речами. Там була його обручка, паспорт і телефон. Це було для мене дуже несподівано. Він мені писав повідомлення, які до мене не доходили. Останнє, що він мені написав за кілька днів до того, що: “Я ні про що не шкодую. Я вас дуже люблю з дівчатами. Шкодую, що ми мало часу проводили разом. Можна було б більше”. Він завжди це казав, що що дуже нас любить.
Зараз я наче вчуся жити далі, це неймовірно важко. Перші місяці я не могла спати. Ми мріяли про щось разом. Мені є для кого жити, але я не розуміла як. Через 10 років доньки виростуть і підуть своєю дорогою. А ми з Євгеном планували життя. Ми про це багато говорили, чесно. Я йому казала, що я дуже рада, що він в мене є. Він і мені так казав, що щасливий, що я його так підтримую. Ми були, як одна команда.
Євген казав: “Ти себе недооцінюєш. Ти набагато сильніша, ніж думаєш”. Він мене завжди дуже підтримував.
Мій найбільший страх був – втратити чоловіка. Тепер мені нема чого боятися. На похороні Жені я пообіцяла, що все витримаю і виховаю наших дочок», – каже дружина.
За матеріалами «Свої».
Фото: колаж.
