Мама моя була з дуже бідної родини, батька не було, а матері скоро й самої не стало. Її прихистила мамина сестра, але велося їй в неї дуже не добре.
– Своїх четверо ротів нема чим прогодувати, то ще й її годуй!, – говорила вона, бо й у них добробут не вівся, діти були малі, а робота в колгоспі тяжка та мало оплачувана.
Мама гляділи діток, допомагала по господарству, але від того вдячності від тітки не мала.
– Коли тобі вже стукне п’ятнадцять – одразу ж заміж віддам за першого-ліпшого, – говорила тітка.
Але брати бідачку не спішили, проте посватав маму мій тато, Мартин. Не буду писати про якусь любов чи симпатію, але тітка радо віддала маму заміж, а мама раділа, що матиме родину, де їй краще буде вестися.
Не так сталося, як гадалося. Свекруха докоряла мамі, що вона без приданого, а мамі було велено мовчати, що у них самих бідота та блохи в матраці із сіна. Мартин теж мав маму за якусь кріпачку, а не за людину і вся її надія на краще життя просто випарувалася.
Кажуть «з вогню – та в полум’я» і це було про цю ситуацію.
Село те було глухе та забите і крім неозорих полів – не було нічого. Люди переважно працювали в колгоспі і лише сусід поїхав працювати на шахти. От якось він приїхав до батьків та й зайшов до Мартина в гості.
Мама накривала на стіл та чула його розмову, мовляв, зарплата добра, але важко працювати. Але зате раніше вийде на пенсію і вернеться в село.
Мамі ці слова запали в саме серце, що є в світі місце інше, де можна жити і можна хоч важко працювати, але мати гроші. Мама за ці свої двадцять років не мала в руках грошей. Уявіть! Тітка ніколи їй не давала гроші, а коли вона вийшла заміж, то всіма грошима керувала свекруха.
Вже не знаю як, але мама втекла з села з тим сусідом. Вірніше, вона до нього пристала в дорозі, бо він їхав зранку на потяг і вона його вже чекала на станції з невеличким клунком і мною під серцем.
Працювала на заводі, а далі вона вдало вийшла заміж за бригадира цеху, мого вітчима. Гриша був таким самим бідовим, як і мама, але мав при цьому добре серце.
Я вже народилася в його квартирі і він ставився до мене, як до рідної доньки і дав мені своє прізвище.
А потім тато відшукав маму та почав говорити, що забирає її назад у село і розлучення не дасть.
Уявіть собі мамин розпач, коли нарешті знайшла людину, з якою хочеться жити, просто жити і назад в те пекло.
Саме тоді Гриша й розкусив мого батька, жадібного та заздрісного, він сказав, що заплатить йому п’ять тисяч рублів, коли той погодиться на розлучення. Мама каже, що то був найкращий момент в її житті – бачити на що здатна ница людина.
Тільки після розлучення Гриша виплатив батькові гроші і більше я ніколи в житті його не бачила.
У мене згодом з’явилися ще брат з сестрою і мама старалася аби я ніколи не почувала себе зайвою в родині.
– Я завжди твоя мама і ти можеш мені все розповідати, – говорила вона.
Мами декілька років, як не стало і я вже сама давно мама і ще й бабуся, але ту мамину фразу я повторюю їм завжди: «Я завжди ваша мама і все зрозумію».
Я вдячна і своєму вітчиму Гриші, який і любив мене менше за рідних, але ніколи не ображав. Вони з мамою навіки поруч на міському кладовищі.
Вічна їм пам’ять, добрим людям, які передали добро своїм дітям, а ми онукам.
Фото Ярослава Романюка.
