Я нічого не відповіла, бо я не наважилася зробити тоді той крок, коли вона обговорювала зовсім інше фото, яке знайшла в моїх речах:
– Він надто гарний для тебе і тому забудь. Шукай собі пару під стать.
О, юність! Така самовпевнена і така вразлива! Я справді була не така вродлива, як інші, але, коли ти такий молодий, то хіба це було аж так важливо?
Тим більше, коли то було перше кохання, тремтливе і ніжне з такими прекрасними листами! Їх теж довелося викинути разом із фото!
Ні, не тому, що так сказала мама, а тому, що неможливо було його забути, хотілося на нього дивитися ввесь час, а листи перечитувати і перечитувати!
Ми познайомилися з Дімою на студентській практиці в таборі, він з юридичного, я з природничого і обоє безглуздо себе почували в клоунських нарядах на святах у таборі. Я геть не вміла бути смішною, як і він!
Слово за слово і вже ми розуміємо, що нам тепло разом, зручно разом, приємно разом!
Не могла дочекатися навчального року аби знову з ним зустрітися, а поки ми листувалися! Почуття тільки зароджувалося в нас, тому вже на наступне літо ті листи були сповнені пристрасті і любові.
І саме в цей момент слід було моїй матері влізти зі своїми любовними порадами. Не знаю чи вона хотіла як краще. Не знаю.
Вона завжди мене критикувала:
– Нащо ти це вдягаєш – воно тебе старить! ( це в двадцять років!)
– Тобі краще ховати чоло!
– Тобі слід набрати вагу. Не так помітний ніс!
І ось після такої шквали безперестанних зауважень, я теж почала сумніватися чи справді Діма мане кохає.
Розумієте, відстань перевіряє почуття, це так, бо саме після розлуки хочеться аби то був якийсь фонтан емоцій.
Я їхала на навчання з вірою, що Діма покаже, що кохає. А він якийсь був не такий. Ні. Говорив, що любить і таке інше, але щось я вже не відчувала тієї щирості.
Закралася думка – а, може, мама була права?
Якщо в цьому права, то й в іншому теж?
Я болісно пережила наш розрив. А потім вже й не зустріла нікого, кого б так любила.
Я продовжувала працювати, а мама все чекала від мене якихось успіхів на сімейному поприщі.
– Ти когось маєш? Вже всі твої в візочках возять, а ти сама!
Далі я вийшла заміж аби вона вже перестала мене діставати, бо вона не радила мені знайти людину з якою треба в мирі і злагоді прожити життя, а вимагала мене та осуджувала.
– Так і знала, що ти сама лишишся! Бо хотіла кращого, ніж заслуговуєш! Ніколи мене не слухала, хотіла бути понад люди! А тепер маєш! Для цього я тебе ростила?
Це не скінчилося й після того, як я переїхала від неї до чоловіка, бо тепер вона вже мене повчала, як я маю з ним жити і заводити дітей.
Може, й добре, що їх у мене немає. Особливо донечки. Як уявлю, що я б ї подібне говорила і вчила як жити, переливаючи в неї свій «безцінний досвід», аж руки холонуть.
Ніколи не хочу бути як мама.
І фотографію її зі мною не вподобала – навіщо ця показушність, жити для чиєїсь думки? Змушувати інших жити заради іншої думки.
А з чоловіком я довго не прожила, бо і він, і я зрозуміли, слава Богу, що нам треба простору. Я тепер знімаю квартиру і забезпечую себе сама.
Не знаю, що чекає мене на старості, чи подасть мені хтось ложку води… Але заводити дитину лише заради цього вважаю величезною помилкою.
І самотність не така вже й погана я вам скажу, бо можна жити з кимось і при тому неймовірно одиноким!
Фото Ярослава Романюка.
