Справа в тому, що ми втратили нашого тата на Сході ще в 2017 році, Оленці тоді було лише 6 років, тому вона довго не могла повірити, що тато ніколи не повернеться, що не обніме та не понесе не плечах.
Вона куталася в його піксельну куртку і не давала віддавати його речі.
Звичайно, що я й сама не могла відійти від втрати.
Тим більше, що ми жили в його матері всі ці роки в її чотирикімнатній квартирі. Свекруха була доволі без емоційною та неговіркою жінкою. Я не скажу чи вона мене любила чи ні, адже трималася зі мною дуже сухо, як до сторонньої людини.
Та й до самого Максима вона була вимогливою. Він мав бути гідним сином, гідним чоловіком і гідним батьком.
Думаю, що через це він і прийняв рішення стати на захист України.
Надія Павлівна стала ще замкнутішою і неговіркою, днями не виходила зі своєї кімнати і відмовлялася спільно їсти. Вона не чекала від мене підтримки і не давала її мені.
Через якийсь час вона вийшла і стала такою ж, як і була.
До Оленки вона ніколи не мала ніжності і не було її й зараз. Ми просто продовжували жити так, як жили, лише без Максима.
Звичайно, що я доньку намагалася опікати і балувати, бо вона єдине найцінніше в світі, що у мене залишилося. Я повністю зосередила своє життя навколо неї – возила сама на гуртки, забирала і водила в школу, ми разом гуляли і ходили в кіно, читали книги і дивилися мультики.
Моя дівчинка росла, але для мене вона та сама маленька ластівочка, яка засинала лише тоді, коли я накривала її татовою курткою.
І ось мені стукнуло тридцять сім і я якось оглянулася на свою доньку, яка все частіше відмовляла мені в спільних прогулянках і заняттях, я все частіше сиділа сама в квартирі, в чужій квартирі.
Хоч мені й до того чоловіки пропонували якісь зустрічі, але я завжди відмахувалася, бо не мала в цьому потреби. А от тепер вже би й рада, але ж нікого нема.
Знаєте, вже не хочеться якоїсь феєрії, але щоб було добре біля цієї людини просто бути.
І такий чоловік знайшовся – спокійний, надійний і рідний. Ми почали з кави, але поступово наші стосунки розвивалися.
Я вирішила, що маю розповісти Оленці, що ми скоро переїдемо жити в нову квартиру до Руслана.
– Мені ніякого вітчима не треба! Як ти можеш так вчинити з татом?!
– Донечко, його давно вже нема…
– Байдуже! Він завжди тут, – і вона показала на своє серце.
Я розплакалася, бо мені справді стало соромно… Донька пішла в свою кімнату, а хлипала на кухні. Свекруха тихо зайшла і почала робити собі чай, мені здавалося, що вона ніколи мене не помічає, як вона заговорила:
– Любо, не слухай доньку і не треба себе ховати разом з Максимом. Ти жива жінка і маєш право на щастя. Я з нею поговорю.
Я мало з крісла не впала, але свекруха продовжувала:
– Батько Максима нас давно покинув і я вирішила, що він для нас більше не існує. Вирішила йому показати, що всього в житті доб’юся сама і так сталося, – вона обвела рукою квартиру, – Але не відчувала від того життя ніякої радості, розумієш? Закрилася від усього світу і себе до світу. Щоб що? А тепер я зовсім сама…
Мені хотілося її обняти і знову ревіти, бо більшої підтримки годі було шукати.
Не знаю, що вона казала Оленці, але донька змирилася з моїм рішенням.
Хоч ми й живемо в Руслана, але Оленка каже, що їй краще жити в бабусі. Я сказала, що лише після шістнадцяти вона зможе вирішувати, де захоче жити і Руслан мене в цьому підтримав. Ми ходимо до нашої бабусі, я бачу, що вона нам радіє, хоч і виду не подає.
Фото Ярослава Романюка.