Тато розповів, що якось здалеку бачив мене, iще зовсім маленького, з мамою. Але підійти до нас не наважився — відчував провину. А мені здається, що той один крок міг багато чого змінити…
Свого часу мої баба i дід вигнали маму, яка тоді виношувала мене, зi свого дому. А батько чомусь не пішов за нами… Отож я ніколи не бачив його, лише уявляв, який він, як розмовляє, усміхається… Аж раптом через сорок рокiв доля подарувала нам випадкову зустріч!
“Нaгуляла дитину!”
Лише три місяці тривав шлюб моїх батьків — Валентини та Дмитра. Мати не витримала постійних докорів свекрухи, бурчання тестя. А батько чомусь ніколи не заступався за неї, навпаки, ставав на бiк батьків. Зрештою, мама пішла з їхнього дому назавжди.
Та в отчий дім повернулася вже не сама. Під серцем носила мене. Пізніше мати казала: “Ти став моїм місточком між минулим i майбутнім, між великим коханням i ще більшим розчаруванням”.
Моє дитинство було абсолютно щасливим. Мама огорнула мене любов’ю i турботою за двох. Проте, коли у чотири роки вперше спитав її про батька, вона розгубилася i не знала, що відповісти. Врешті пояснила, що він живе у Чернівцях, але має іншу сім’ю. А за кілька днiв ошелешила: “Їдьмо знайомитися з татком!”
Будинок, де мешкала батькова родина, був в іншому кінці міста. Пам’ятаю, ми довго їхали тролейбусом, потім — автобусом. I я розпитував маму, чи схожий на тата. Потім уявляв, як бабуся пригощатиме мене пиріжками, а дідусь дозволить посидіти за кермом автівки.
Та мрії були розбиті вщент, тільки-но ми зайшли на подвір’я родичів. Тата тоді вдома не було, тому я з ним так i не познайомився. А баба кричала на маму: “Нагуляла собі сина, а тепер хочеш Дмитровi на шию повiсити?!..” Дід мовчки зиркнув на мене i навіть не підійшов. Менi було дуже шкода маму…
Дорогою додому вона мовчала. Ми дивилися у вікно автобуса, падав сильний дощ. Я спитав: “А якщо тато саме зараз вертається з роботи, він змокне?..” Мама відповіла: “Про твого тата я більше не хочу чути жодного слова”.
Плакав, мов трирічний хлопчик
Минали роки. Я закінчив школу, здобув дві вищі освіти: історика i музиканта. I зустрів свою долю — Тетяну. Хоча в нашому домi протягом усіх цих рокiв ніколи не згадували про батька, перед весіллям я розповів усе своїй нареченiй. Вона уважно вислухала мою історію, погодилася iз тим, що не варто зайве тpавмувати матір пошуками тата. Принаймні поки що…
Ми з Танею жили душа в душу. А мати тішилася, що у мене справжня міцна сім’я. Я працював учителем однієї з чернівецьких шкіл. Все було б добре, але мати моя занeдужала. Щодня після роботи мчав до неї, аби допомогти, розрадити, поговорити. I саме в цей час у наше життя несподівано увірвалася звістка про батька.
Якось Тетяна поверталася з роботи додому. В автобусi до неї підсіла жінка з дитиною. Хлопчик виявився дуже жвавим та балакучим, він без угаву розповідав про своїх родичiв. Коли ж проїжджали повз невеличкі будиночки на околицi Чернівців, малюк показав пальчиком на один iз них i сказав: “А тут живуть Вірні. Це мої дядько i тітка. У них бiля хати — город!” Почувши рiдне прізвище, дружина не мала сумніву, що йдеться про родину мого батька. Відтоді думка про це не давала нам спокою.
А день 17 серпня 2002 року став для нас ще одним сімейним святом. Хоча починався доволі звично: зранку Тетяна пішла на ринок за овочами, а я мав її зустріти i допомогти донести сумки. Планували зробити деякі закрутки на зиму. Придбавши усе потрібне, Тетяна чекала мене. Аж тут побачила охайно вдягненого дідуся, який повільно йшов їй назустріч. Мою Таню кинуло у жар: у його ходi, рисах обличчя, поглядi вона відчувала щось неймовірно рідне, близьке i знайоме. “Це ж тато мого чоловіка!” — зрозуміла вона i підбігла до незнайомця.
— Пробачте, ви — Дмитро Іванович? — спитала, червоніючи.
— Так. А ми хіба знайомi?
Саме у цей момент до них підійшов я. Тут, бiля гамірного ринку, відбулася така несподівана, але така бажана наша зустріч. Скільки ночей снилася вона мені у дитинствi! Скільки уявлялася! Коли зрозумів, що сталося, розридався. Не міг мовити анi слова — плакав, мов трирічний хлопчина, i дивився на батька. А стільки всього хотiлося сказати!
А мама так i не дізналась…
Через тиждень ми з дружиною уперше переступили поріг батькової хати. Дуже переживали. Двері відчинила татова дружина. Її усмішка вже з порогу склеїла розбиту багато рокiв тому родинну чашу. Усi сiли за стіл. Було неймовірно затишно. Про що тільки ми не говорили того вечора! Iз кожною хвилиною я сильніше відчував, що тепер не сам: у мене є сестра Тамара, племінники, а головне — батько!
Виявилося тоді, що доля уже кілька разiв єднала нас, проте ми не змогли це вчасно розгледіти. Тетяна тривалий час працювала iз двоюрідною сестрою Тамари, а я рік прослужив на Закавказзі зi своїм швагром, звісно, не здогадуючись про це. Коли ж настав час прощатися, батько міцно потиснув мою руку i мовив: “Ти ж не пропадеш на багато рокiв, правда?..”
I я не пропав. Єдине, про що жалію, — я не зiзнався про все мамi. Вона хворiла, а я все відкладав розмову про те, що знайшов тата. За кілька місяців я поховав маму, так i не сказавши їй нічого.
Кожного тижня бачився iз батьком. Ми не могли наговоритися. Тато мав золоті руки — він усе життя пропрацював слюсарем-сантехніком, але при цьому знав іноземну мову i дуже гарно співав. Я і зрозумів, звідки у мене потяг до музики. Тато навчив мене, 40-річного чоловіка, власноруч робити табуретки, кухонні полички. За спільною роботою у майстерні ми багато говорили. Тато розповів, що якось здалеку бачив мене, iще зовсім маленького, з мамою. Але підійти до нас не наважився — відчував провину. А мені здається, що той один крок міг багато чого змінити…
Якось увечері ми попрощалися. А вранці пролунав дзвінок: батька більше немає… 25 місяців — лише стільки часу подарував нам Господь для спілкування. Серце розривалося від бoлю.
Після cмертi тата ми не перестаємо спілкуватися з його родиною. Часто телефонуємо одне одному, ходимо в гості. А ще разом ідемо до батькової мoгили. Коли стою там, в уявi завжди з’являється татова постать. I слова: “Ти ж не пропадеш на багато рокiв, правда?..”
За матеріалами – Жіночий Порадник.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
