– Два лобуряки в хаті товчуться, то ти їх чого на вулицю не виженеш аби там скакали? У мене вже від вас голова болить!
– Та вони маленькі!, – каже та Таня.
– Які маленькі? Вже в школу ходять, то можуть і на вулицю піти!
Отак я поперечуся і йду додому собі щось капати, бо таке життя просто нестерпне, я хочу спокою в своїй хаті.
Але того ранку там на горі творилося щось вже геть поза межами розумного – човгали і совали, гримали дверима. Я вийшла з себе і з квартири і побачила, що чоловік виносить речі з квартири, стільці, столик…
Невже вони переїдуть? Від радості моє серце тьохнуло і я тихо вернулася до квартири, бо не хотіла заважати сусідам переїжджати. З радості заварила собі какао і з’їла пів шоколадки.
Проте, моя радість тривала не довго, бо надвечір знову зверху стрибали діти і я вирішила піти їх втихомирювати. Двері відкрила Таня з отакенними червоними очима.
– Я скажу, щоб вони не шуміли, вибачте, – сказала вона завчену для мене фразу.
– Думала ви переїхали, аж втішилася!
– То Костя переїхав, – голос жінки задрижав і вона закрила переді мною двері.
Я мовчки спустилася до своєї квартири, так, зрозуміло, що їй не до мене. І як тепер з дітьми житиме? Я ж знаю, що вона нянечкою працює в садочку, яка там у неї зарплата?
Та й хто їй допоможе, я ж ні разу за ці роки не бачила у них сторонніх. А без допомоги дуже важко, як згадаю, як я сама лишилася з двома дітьми і мені тоді допомагала моя мама, няньчила онуків, раділа їх приїзду, так їх обіймала, наче не вірила, що вони нарешті у неї. Діти мені до цих пір згадують бабусю і село, як найкращі роки їхнього життя, адже бабуся їх любила просто безумовно, а в мене треба було заслужити і похвалу, а ласки дочекатися, коли я така вічно стомлена було просто нереально.
Зараз мої діти виїхали за кордон, давно вже влаштували своє життя і не планують вертатися. Навпаки, кличуть мене до себе, а я не можу наважитися. Проте отакі сусіди додають мені певності, що треба таки їхати.
Добре, що я живу в квартирі тільки в холодний період, а далі їду в село і там насолоджуюся кожним днем, який мені дає Бог.
З кожним днем діти на верху ставали все тихіші і тихіші, а голос Тетяни все різкішим. Я мала б радіти, але чомусь не могла.
Одного дня я подзвонила в двері і мені відкрив старший хлопчик.
– Ми не шумимо, – каже він мені.
– Я знаю, тому й хочу вас похвалити і пригостити смачними пончиками.
Дитина впустила мене в хату, а пішла на кухню і запросила дітей до столу. Поки прийшла Тетяна з роботи, то діти й уроки зробили, й мамі з вечерею допомогли. Бачили б ви очі Тетяни, коли вона побачила мене і вечерю.
– Це хлопці тобі приготували, а я лиш допомагала, – кажу їй, – Ти звертайся до мене в разі чого, знаю, що тобі зараз нелегко, сама таке пережила…
На наступний вечір Тетяна запросила мене на какао з тортиком. Поки діти бавилися в своїй кімнаті, розказала те, що й так зрозуміло – чоловік пішов від неї і проблем, туди, де радісно, тепло і легко.
– Звичайно, що я не можу з себе вичавити «коханий», коли у мене єдине питання – коли зарплата, бо ні на що не вистачає. Діти ростуть, у мене зарплата маленька, колись було добре, бо хоч за дітьми слідкувала на роботі, а тепер що?
Вона говорила і говорила, а я розуміла, що влітку треба запросити їх до себе в село, і дітям радість і мені буде веселіше. Я не була високої думки про неї і хлопців, допомагала, бо могла і думала, що то так, трохи і вистачить. Але далі виявилося, що хлопці чудесні і розумні, Тетяна такі рецепти яблучних пляцків знає, що пальчики оближеш, а яких закруток ми накрутили… У мене тепер наче друга родина, я бабуся дітям і людина перед Богом.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
