Назар – мій молодший, пізня дитина і тому, певно, забагато люблена. Все було для нього, бо ми вже тоді й на ноги з чоловіком стали і часи змінилися, що всього було в достатку – і одягу гарного і солодощів з іграшками.
Вивчили ми його і він в місті залишився, приїжджав дуже рідко, бо місто йому дуже сподобалося. Там собі знайшов дівчину і одружився.
Ми були на весіллі і вже тоді я зрозуміла, що та дівчина не так для життя, як для показу. Коли ж ми питали сина, де вона працює, то він казав, що вона блогерка, на люди виставляє як вона живе.
Для мене було те дуже дивним, бо щастя любить тишу, але що вже мала казати. На весіллі вона вже стільки фотографувалася, що не було як підійти і привітати її, та й вона до нас не підходила, наче ми якісь чужі гості.
Живе син, а мені, самі розумієте, так кортить подивитися що там та як. І ось я наважилася приїхати, тим більше, що ми кабанчика розібрали, все свіженьке, а Назарко так свіжину любить, що ви собі й не уявляєте.
І ось я з сумками та до нього, а сумки самі не маленькі.
Звичайно, що син здивувався моєму приїзду.
– Мамо, ви чого приїхали? У нас на нині гості.
– А я не гості, дитино? Веди на кухню і я тобі свіжини дам.
Невістка до мене не виходить, син свіжину уплітає і аж оживає, бо такий блідий, наче те й робить, що в хаті живе. Нарешті та пані встали і давай казати:
– Назаре, чим це так несе? Гості прийдуть і цей запах точно не вивітриться!
– Це буженина, Ангеліно, – кажу я їй, – Доброго дня.
– Доброго, – буркнула вона і давай чимось пшикати по хаті, аж мені сльози пішли, вікна відкриває, наче я їй кізяка привезла.
А побачила мої банки і гостинці, то як скривиться:
– Ми таке не їмо і перш, ніж це все везти, то треба було спитати!
– А що ж ви їсте?
– Корисну їжу!
Ну, корисну може й їдять, але от Назар вже тарілку вилизує від страви. Зробив мені син каву, бо Ангеліна пішла себе в порядок приводити, бо ж гості будуть. Я думала, вона буде щось готувати і я їй допоможу, бо я не приїхала сваритися, а приїхала добре провести час з дітьми. Та де, вона там мастила лице десь години дві чи не більше. Вийшла вся така… Ну, не на мій смак.
Вже обід і гості прийшли, страви вони замовили готові, лиш розклали на тарілки. А там… Одне листя, ножами його по тарілці ріжуть та в рота сунуть. Потім вже мене вчили як їсти устриці, а воно мені в горлі стало, слизьке, господи! І вона з мого сала кепкувала?
Гості давай хіхікати.
– У вас в селі такого нема.
– Нема, слава Богу, – кажу їм.
– А що ж у вас в селі є?, – вже допитуються вони аж їм очі запалали.
Ну, я на світі пожила аби бачити, хто є хто.
– Ви від мого села в тридцяти кілометрах і випитуєте, що є в селі? Пани мені знайшлися. Дякую за гостину, діти, вік не забуду.
Забралася з квартири і пішла на вокзал. Може, й викинули мої страви, не знаю, але не те мене хвилювало.
Мій син! Мій син робив вигляд, що то все нормально, що так з його матір’ю поводяться! Може, й живуть вони в кращих умовах, ніж я, але не бачу я кращої поведінки та культури. Більше в мене сина нема, принаймні того, що я знала, але як це прийняти?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
