Ми з Іваном прожили весь вік вкупі одні. Не гнівили Бога, а вирішили, що є один в одного – і за те велика подяка.
Наша квартира хоч і була невелика, але в затишному районі, в невеликій п’ятиповерхівці, де всі всіх знають змалку. Наш побут – вже вивірений часом і все зайве відсічено, скромно, але не бідуємо і балуємо нашого кота Федька.
Моя сестра жила в селі і мала трійко дітей, тому не дивно, що, коли вони здобували освіту, то всі жили у нас по черзі. Нам дуже подобався Толик, наймолодший, який любив все те, що й ми – цікаву літературу, сумлінну роботу і Федько його любив.
Ми ж не якісь наївні люди, розуміли, що хтось з них, з цих дітей, буде спадкоємцем нашої квартири і вже між собою зрозуміли, що це Толик.
Звичайно, що ми йому сказали, що його любимо, але не треба до нас тягнути молоду дружину, бо ми люди спокійні і нам на старості й так зайві шуми не потрібні.
Толик поставився до цього з розумінням, він жив у нас, поки не оженився. Далі сестра та свати скинулися і купили для них квартиру.
– Ніно, візьми їх до себе, поки ремонт іде в квартирі, – просила мене сестра.
Ну, погодилися ми, але ж… Ну місяць, два, але вибачте, пів року з незнайомою дівчиною, яка залишає своє волосся на всьому, до чого доторкнеться – це вже занадто.
Бути заручниками у власному домі – це занадто.
І сестра образилася, і Толик образився, але ми з Іваном вибираємо свій комфорт, а не чужий.
Ви не уявляєте, як це приємно зайти у власну ванну і знати, що ні за ким не треба прибирати … крім Федька.
Пройшло кілька років і емоції стихли, ми були й в Толика на новосіллі і подарували гарний подарунок, сестра як побачила, яку суму ми дали, то теж нам простила.
Це мені трохи було неприємно, ніби я купую те, що мені не потрібне, тобто, я купую любов племінника, але вона мені не дуже й треба.
Але Іван наполіг:
– Та дамо, бо легше дати і забути, ніж вони й далі будуть мати причину про нас пліткувати.
Та вже…
Але я іншої думки – як порахувати, скільки її діти у нас жили, скільки ми тратили грошей на їх харчування, скільки допомагали з навчанням – то я ще маю випрошувати вдячності, купувати вдячність?
Так, сестра давала продукти, які могла з села, але ми не їли одну картоплю та сир, чи смалець з тушонкою. І це все я готувала – зранку біжу на роботі і готую, а звечора мушу й на обід приготувати, і на вечерю.
Але йдемо далі про вдячність. Толик вже трохи став на ноги та приходив до нас з дітьми, щоб ми їх бавили, поки він з дружиною десь поїде на відпочинок.
І ми погоджувалися, бо ж дітей ми любимо, та й колись хтось з них тут житиме. Так, ми продовжували думати, що передамо майно Толику чи його дітям.
Не заберемо ми ж собою.
Проте, сталося непередбачуване – Іван захворів і негайно була потрібна дорого вартісна операція. Ми кинулися до родини, бо ж до кого ще?
Той не мав грошей, той щойно вклав кудись гроші, той не позичить, бо ще щось…
Я чітко зрозуміла, що ми жили самі з Іваном на якомусь острові чи що? Ми нікому з родини не відмовили в посильній допомозі.
– Кажіть Толикові хай зичить, – каже старший сестрин син Василь, – Він ваше майно успадкує, то хай утримує.
– Звичайно, що так, – піддакує середульша Іванка.
– Я не маю грошей, – каже Толик, – Я вас не просив мені щось лишати. Тим більше, як продати вашу квартиру, то вона такої суми не вартує, яку ви просите дати.
Отакої. Приплили. От вам і дорога родина. Я дуже розчарована і не знаю, що робити і куди звертатися, але точно знаю, що квартири моєї їм не бачити.
Фото Ярослава Романюка.
