Це Максим Демиденко, йому 22 роки і він наймолодший начальник станції «Університет» Київського метрополітену. Він розповідає про те, як в першу ніч в метрополітені було 900 людей і хоч їх готували до надзвичайних ситуацій, але ніхто ніколи не думав, що таке буде насправді.
«Ми почали готуватися до ночівлі. Збирали теплі речі, шинелі, пальта. Люди ночували на платформі і в залі між ескалаторами. Літніх громадян і жінок із дітьми розмістили у вагонах. Там було менше протягів. Хоч холод людей не лякав. За таких умов комфорт – це останнє, що хвилює. Через стрес вони взагалі не спали. Ми виносили подовжувачі для зарядки телефонів. У чергах стояли по 30 людей. Зв’язок із рідними – єдине, що було конче потрібно.
У перший тиждень у нас переважно були люди, які очікували евакуаційні потяги, або на родичів, котрі мали їх забрати. Потім ми приймали людей із Бучі. Запитували їх, як почуваються, намагалися підтримувати. Вони пережили жахливі речі, вибираючись звідти», – пригадує він.
Як не дивно, рятувала рутина – зарядка, прибирання, спілкування, читання…
Навіть у бомбосховищі тимчасові мешканці налагоджували рутинне життя.
«Люди самі пропонували підмести вагон чи помити станцію. Не було емоційних зривів, панічних атак. У нас була домашня атмосфера, особливо коли вже перезнайомились. Люди знаходили земляків, спільних знайомих», – каже Максим.
Максим був вражений тим, як люди брали з собою тварин в підземку: «Ці історії мене найбільше вражали. В тяжкі моменти подумати не тільки про себе, а й про душу, яку ти прихистив. Тварини переймають психоемоційний стан власника. Я бачив, як подружжя пригорнулося одне до одного під ковдрою, щоб зігрітись. А біля їхніх ніг лежав песик. Не гавкав, навіть звуку не видав».
Волонтери також привозили їжу, воду та теплі речі, хоча працівники метрополітену самі готували їжу.
«Ми готували і пропонували людям їжу. Запас цукерок розійшовся у першу ніч. Малечу підгодовували. Було кілька немовлят, але їм вистачало сумішей. Пам’ятаю, як ми з поліцейським поїхали за пайком на «Театральну». Не знали як привезти два бідони борщу, дві каструлі каші. Я зупинив якусь машину, що їхала. То були два іноземні журналісти. Вони допомогли довезти і розвантажитись. Ми мали того дня ситу вечерю, навіть розтягнули на другий день».
Біда справді зближує, тепер впевнений Максим.
«Я зрозумів, що дивимося на цей світ з одного боку. Жартували, коли готували їжу. Коли ти робиш такі прості речі разом, це зближує. Кожен працівник усвідомлював свою відповідальність. Кожен із них залишив родину, приїхав на роботу і прийняв рішення залишитись. Ніхто не знав, коли повернеться», – пригадує він.
А ще Максим вирішив українізуватися сам: «Ми не повинні забувати, хто ми є. Це як у тій фразі: «Яка твоя суперсила? – Я українець». Так і має бути».
За матеріалами проєкту Герої Свободи.
Фото: колаж.
