4-го липня ракета влучила в будівлю, де був командир батальйону 14 ОМБр імені Князя Романа Великого майор Дмитро Сокоринський – побратими просто руками розбирали завали, але дарма.
Важко писати, що він «був» професіоналом чи невиправним оптимістом, він не став батьком для своєї донечки, якою не встиг натішитися.
З дитинства мріяв бути військовим і кохання теж зустрів у війську. Він мріяв про власний будинок і про багато дітей.
– Усі, хто знав Діму, і бачив ставлення до дітей, були приємно вражені, і говорили про те, що з нього вийде чудовий батько. Так і сталося. Коли народилася донечка, він не відходив від неї, усю ніжність у турботу дарував їй, й дуже тішився. А ще з нетерпінням чекав на народження племінниці, для якої хотів стати хрещеним, – говорить мама Оксана.
Дружина каже, що, про війну не розповідав, тільки радів, що вони з дитиною в безпеці.
– Коли окупанти знищували Маріуполь, Діма розповідав, що багато дітей залишилися сиротами, і запропонував усиновити хоча б одну дитину, – говорить Інна. – Я пообіцяла, що обов’язково повернемось до цієї теми після перемоги, коли він буде вдома. Бо й так непросто було одній залишитися з немовлям. Але жартома додала, що у цьому випадку Діма піде у декрет, а я на службу.
Війна змінила Дмитра, впевнений волонтер Олександр Мазурок, який знав Дмитра ще з 2016 року.
– Тоді я побачив іншого Дмитра. Завжди на позитиві, усміхнений, впевнений у собі, таким був до вторгнення. Переді мною постав втомлений, старший не по роках воїн. Він змінився, у розмові зізнався, думав, що знає багато, але зрозумів, що тільки починає вчитися, і додав, це найжорстокіша війна з часів Другої світової на території Європи. Ніколи не забуду його очі. У них побачив порожнечу і… смеpть. Упродовж цих років мені довелося поховати кохану дружину, яка була моїми крилами, також доставляв полеглих воїнів, і ховав інших бійців. Тож відчуття смеpті мені знайоме. Під час однієї з поїздок фізично відчув її холод на собі, та вирішив змінити маршрут, і не помилився. Коли дізнався про загибeль Дмитра дуже плакав. Досі не можу повірити у те, що його немає. А ще переконаний, він заслуговує на звання Героя України. Сподіваюся, йому його присвоять, і ті, хто з ним служив, підтримають, – каже волонтер.
Дмитро важко переживав втрату побратимів, але казав, що «це справжня війна, і без втрат вона неможлива. І якби не було боляче, мусиш зціпити зуби і робити те, що маєш».
Дмитро вберіг не одне життя і вберіг свого чотирилапого друга, пса Грома, якого брав у всі ротації. Коли Дмитра привезли, то пес увесь час лежав біля гробу, а коли побратими мали виносити тiло, то пес почав бити лапами по вічку і вити – він плакав.
Фото: колаж.
10/19/2022
