Яна зосереджено вдивлялася в освітлену вітрину. Яка неймовірно спокуслива краса відкривалася її очам – кекси, еклери, маскарпоне, чізкейки, нарізані шматочками пляцки, насип печеньок і горошків. Це був земний рай в який вона часто поринала без жодної краплі докорів. Яка ж це насолода смакувати солодощами, жадібно напихатися першими шматочками, потім смакувати наступні і завершувати останніми з чітким розумінням, що цей процес не треба закінчувати. Ніколи.
Звичайно. Вона дорого за це платила, але не вважала цю плату надто високою. Так, нема друзів, але ж віртуальні теж рахуються. Нема хлопця, але кому вони зараз потрібні в розвинений вік.
Нема часто її розміру – хай живе секундою!
Вона була повненьким ангелятком, доки це милувало око, а потім солодощі стали заміною всього хорошого в її житті. Тато приїжджав з роботи і замість бавитися з нею відкуповувався торбинкою цукерок, мама, зайнята молодшою сестричкою, відкуповувалася іграшками. Тому Яна часто сиділа в напханій іграшками кімнаті і ласувала солодким. Єдиним винятком і опорою була бабуся, яка говорила, що мозку потрібні калорії, потім, що у неї підлітковий вік, потім, що у неї така схильність.
Минали роки. Мама і тато розлучилися. Тато знову був зайнятий вже другою сім’єю, а мама зайнята власною зовнішність, поки є що рятувати. Вона пробувала втягнути в чудовий світ спорту Яну, але та була категорично проти. Всі слова мами про її вигляд, звідси і майбутнє вона не чула, бо за всі ці роки нічого нового так і не почула. Мама вже задумувалася про радикальніші методи, а поки записала дочку вкотре до психолога.
Психолог торочив про «полюбити себе», відчути свою цінність, але для кого і для чого? Вона є та й є, кому це цікаво?
– Ви щасливі, – звернулася вона до чергової психологині.
– Так, я буваю щаслива, – відповіла та.
– А коли ви сьогодні будете щасливою? – допитувалася Яна.
– Щастя не має певної години. Воно може бути через хвилину…
– Або й не бути, – перебила Яна. – А я знаю, коли сьогодні буду щасливою, точний час і дату теж можу підтасувати.
– Коли будете їсти. – холодно констатувала психологиня.
– Саме так.
– І ви відчуваєте виключно насолоду?
– Хочете знати чи відчуваю сором, страх, невпевненість. Так, коли закінчуються солодощі.
Минулого року бабусі поставили невтішний діагноз.
– Зате будеш тут головною господинею і будеш сама вирішувати, який торт пекти цієї неділі, – жартувала вона.
– Ба, перестань. Ти одужаєш. Ти ж знаєш, скільки я разів була в лікарні, як мене лікували, то й тебе вилікують.
Тоді бабуся розплакалася. Вона її обняла і просила пробачення: «Дівчинко моя люба, пробач. Пробач, що я не дала тобі іншого сенсу в житті, що жаліючи тебе зростила в тобі тільки потребу в їді… »
– Ба, ти не маєш вибачатися за те, що я люблю. В мене все добре. Зрозумій це. Я така як є і від цього погано тільки тим людям, які на мене дивляться, але не мені.
– Хто про тебе потурбується? Ти ж бачиш, що в твоєї мамці геть черепицю знесло на спробах затримати молодість.
– От бачиш, худа, а черепиці геть нема.
Вони тоді довго сміялися над цим жартом. Потім бабуся принесла маленького песика.
– Кексик буде жити з нами. Мені потрібно частіше гуляти, а він мені не лишатиме вибору або робити справи в хаті або на вулиці.
Яна розкрила бабусин задум одразу, але оцінила тільки як бабуся відійшла. Вона мала живу істоту з якою переживала це горе. Дуже важливо мати з ким переживати будь які моменти в житті.
Яна зосереджено вдивлялася в освітлену вітрину, але зайти не могла – Кексик рвався з повідка. Вона зайде туди завтра, хоча.
Автор: ОксанаР.
Фото ілюстративне.
